Він прокинувся вранці двадцять другого квітня від гострого болю у зап’ястку і побачив, що манжета його піжами стала бурою від засохлої крові. Його спогади про події минулої ночі були дуже плутані, хіба що у пам’яті чітко закарбувалася і стояла перед очима сцена з чорним чоловіком у незнайомому приміщенні. Можливо, уві сні його покусали пацюки, що і стало причиною нічного привиддя. Відчинивши двері, Джилмен помітив, що розсипане в коридорі на підлозі борошно лишилося незайманим, якщо не рахувати величезних слідів неотесаного чолов’яги, що також мешкав у мансарді, тільки в іншій кімнаті. Отже, цього разу він не ходив уві сні, але з пацюками треба щось робити; необхідно переговорити з хазяїном. Джилмен знову спробував зашпарувати дірку в похилій стіні, запхавши всередину свічку, що, здавалося, була потрібного розміру. У нього нестерпно дзвеніло у вухах, наче він і досі чув відлуння страшенного шуму зі сну.
Приймаючи ванну і переодягаючись, Джилмен намагався пригадати, що бачив уві сні після подій у залитому фіолетовим світлом приміщенні, однак пам’ять не могла відтворити нічого конкретного. Сама сцена, мабуть, виникла під впливом роздумів про закриту частину горища над кімнатою, які останнім часом не давали йому спокою, однак подальші спогади були нечіткі й туманні. Здається, йому знову почало ввижатися тьмяне світло темної безодні, за яким з’являлися безодні ще глибші й темніші, де видіння були позбавлені будь-якої форми. Джилмена привели туди скупчення бульбашок і маленький багатогранник — його постійні переслідувачі, але і вони самі, як і Джилмен, перетворилися на щось подібне до клаптиків молочно-білого прозорого туману у безмежній порожнечі цілковитої темряви. Попереду щось рухалося — дивна пелена, час від часу набуваючи якоїсь форми, але неможливо було чітко сказати, що то таке, і, як подумалося Джилмену, це щось пересувалося не прямолінійно, а радше описувало якісь неймовірні криві та спіралі у вихорі етеру, непідвладному законам фізики і математики звичного для нас космосу. Згодом з’явилися ледь помітні великі стрибаючі тіні, якесь жахливе, напівчутне пульсування і тонке монотонне звучання невидимої флейти — на цьому спогади обривалися. Джилмен вирішив, що останню сцену його сон запозичив із Некрономікона, де йшлося про безжальну істоту на ймення Азатот, що керує часом і простором і сидить на дивовижному чорному троні у самісінькому центрі Хаосу.
Змиваючи кров із зап’ястя, Джилмен переконався, що рана була неглибока, але його спантеличили дві крихітні дірочки на шкірі, та ще й на простирадлі не знайшлося бодай краплі крові, що виглядало дивним з огляду на закривавлену руку і манжет. Отже, уночі він ходив по кімнаті, і пацюк його вкусив, коли Джилмен сів на стілець або десь зупинився у менш зручному положенні? Джилмен уважно оглянув усі закутки кімнати в пошуках плям або, принаймні, висхлих крапель крові, але нічого не знайшов. Було б посипати борошном у кімнаті й за дверима, подумав Джилмен, втім, і без того вистачало доказів сновидності. Він знав, що ходить вночі, і тепер треба здолати цю хворобу, а для початку — звернутися по допомогу до Френка Елвуда. Схоже, цього ранку дивне притягання з космосу дещо ослабло, проте з’явилось інше відчуття, ще незрозуміліше. Джилмен відчував неясне, проте невідступне бажання втекти якнайдалі, але не міг збагнути, куди саме. Коли Волтер узяв зі столу свою незвичайну шпичасту знахідку, йому здалося, що притягання до півночі посилилось, але навіть якщо й так, новий потяг був набагато сильнішим.
Ідучи до Елвуда, він прихопив статуетку і постарався не звертати уваги на бурмотіння Мазуревича, що долинало з першого поверху. Дякувати Богові, Елвуд був на місці, однак, здається, чимось заклопотаний. Ще залишалося трохи часу, перш ніж Елвуд піде снідати і потім — до коледжу, тож Джилмен поспіхом виклав усе, що стосувалось його нещодавніх снів і страхів. Елвуд співчутливо вислухав його і погодився — треба щось робити. Він був вражений виснаженим та змарнілим обличчям гостя і звернув увагу на незвичайну смаглявість Джилмена, яку протягом останнього тижня помічали геть усі. Втім, він не міг нічого сказати з цього приводу, бо не зауважував, щоб Джилмен блукав уві сні, і не мав жодного уявлення про дивну статуетку. Однак якось випадково Елвуд підслухав розмову Мазуревича з молодим франко-канадцем, що мешкає у кімнаті під Джилменом. Ті двоє ділилися побоюваннями щодо близької Вальпургієвої ночі — лишилося усього кілька днів, а ще обидва висловлювали жаль з приводу сумної долі бідолашного приреченого молодого джентльмена. Дероше, той самий хлопець, що живе під Джилменом, казав, що чує серед ночі кроки взутих і босих ніг, а ще якось бачив фіолетове світло в кімнаті Джилмена, коли серед ночі з острахом наблизився до його дверей і хотів глянути крізь замкову шпарину. Дероше зізнався Мазуревичу, що, побачивши те світло крізь щілину у потрісканих дверях, просто не насмілився підглядати. Ще сказав, що чув у кімнаті тихі голоси, але коли почав переповідати подробиці, його голосу вже майже не було чути.