Увесь день Джилмен просидів заціпенівши, у такому стані його і застав Елвуд, який повернувся додому, уже знаючи з газет про цю подію і зробивши невтішні висновки. Тепер жоден з приятелів не мав сумніву, що вони опинились у вирі дуже серйозних і страшних подій. Між нічними жахіттями й об’єктивною реальністю виникали якісь страшні й немислимі зв’язки, і лиш постійна пильність могла відвернути ще більший жах. Рано чи пізно Джилмену доведеться звернутись до лікаря, але краще не зараз, коли всі газети пишуть про викрадення дитини.
Залишалося цілком незрозумілим, що сталося насправді, і Джилмен з Елвудом пошепки обмінювались найнеймовірнішими припущеннями з цього приводу. Чи могло бути так, що Джилмен несвідомо досяг більшого у вивченні простору і його вимірів? Чи міг він переходити з нашої планети до інших світів, про які ніхто не мав жодного уявлення? Де він міг бути — якщо взагалі десь перебував — у ті ночі диявольських підступів? Ревіння темної безодні — зелений схил пагорба — тераса виграє барвами веселки — потяг до незнаних зірок — нестримний чорний вихор — Чорний чоловік — брудний завулок і сходи — стара відьма і маленьке кошлате страхіття — скупчення бульбашок і маленький багатогранник — дивна засмага — рана на зап’ястку — незрозуміла статуетка — брудні ноги — сліди від пальців на горлі — страхи й вигадки забобонних іммігрантів — що усе це могло означати? Як це взагалі може укластися в уявлення здорової людини?
Уночі ніхто з них не зумів заснути, але наступного ранку обоє пропустили заняття і подрімали. Настало тридцяте квітня, після заходу сонця мав початися безбожний Шабаш, якого так боялися місцеві старожили і забобонні чужинці. Мазуревич прийшов додому о шостій і розповів, як люди з фабрики шепотілися, що Вальпургієва оргія має відбутися в темному байраку за пагорбом Медоу-Гілл, де серед пролисини стоїть стародавній білий камінь. Дехто навіть радив поліції шукати дитину Волейкової саме там, однак ніхто не вірив, що полісмени дослухаються до таких підказок. Джо наполіг, аби «бідолашний молодий джентльмен» повісив на шию розп’яття на металевому ланцюжку, і Джилмен, аби заспокоїти чоловіка, начепив хрестик та сховав його під сорочкою.
Пізнього вечора, приспані ритмічними молитвами Мазуревича, обидва студенти куняли у кріслах. Джилмен майже заснув, але, схоже, його навдивовижу гострий слух вловив якісь ледь чутні моторошні відголоски за звичними звуками старого будинку. Його пройняли якісь нездорові спогади про вичитане в Некрономіконі та Чорній книзі Азатота, і він спіймав себе на тому, що розгойдується і відбиває такт під блюзнірські ритми найнечестивіших ритуалів шабашу, ритми, що беруть початок з-за меж того, що ми називаємо часом і простором.
Раптом він зрозумів, до чого дослухається — до сатанинських наспівів зі свята у далекій чорній долині. Звідки він міг так добре знати, що буде у них далі? Звідки було йому знати, в яку саме мить Нагаб з її вірним помічником мають внести слідом за чорним півнем і чорним козлом наповнену по самі вінця кров’ю чашу? Джилмен помітив, що Елвуд заснув, і спробував окриком його розбудити, однак щось наче заціпило йому рота, він більше не володів собою. Невже він все-таки розписався у книзі Чорного чоловіка?
А потім його гарячковий, неможливо гострий для звичайної людини слух вловив якісь нові слабкі звуки, принесені вітром. Звуки пролетіли не одну милю через поля й гори, та він все одно їх упізнав. Певно, уже розкладали вогнища, і танцюристи готувались до танцю, то як він міг не піти? Що за дивна сила володіла ним? Математика — фольклор — ветхий будинок — стара Кезая — Бурий Дженкін… І тут він помітив, що неподалік його кушетки у стіні пацюки прогризли нову діру. Інший звук перекривав далекі наспіви і молитви Джо Мазуревича поблизу — хтось обережно, але наполегливо шкрябав за дерев’яною стіною; Джилмен тільки сподівався, що світло не погасне. І тут з пацючої нори вигулькнула ікласта бородата мордочка, як нарешті зрозумів Джилмен, то була страхітлива і водночас карикатурна подоба обличчя старої Кезаї, і тої ж миті він почув, як хтось тихенько вовтузиться під дверима.
Простір перед Джилменом вибухнув криком нескінченного мороку безодні, він почувався безпорадним у потоці безформної маси веселкових пухирців. Попереду мчав маленький мінливий багатогранник, а збурену порожнечу пронизували звуки, які наздоганяли один одного і лунали дедалі гучніше: здавалося, їх звуковий малюнок провіщав якусь невимовну і нестерпну кульмінацію. Схоже, Джилмен знав, що має бути далі — дивовижний вибух ритму Вальпургієвої ночі, у космічному тембрі якої звучать первісні витоки простору-часу, заховані у глибинах матерії; часом він проривається назовні ритмічним відлунням, яке непомітно проникає до кожного шару буття і робить страхітливо значущими моторошні періоди існування світів.