Археологи з антропологами і далі намагаються витлумачити дивні накреслення, вирізьблені на розбитій чаші з легкого металу, на внутрішній поверхні якої виявили зловісні руді патьоки. Іммігранти і довірливі бабусі просторікують про знайдене серед уламків нікелеве розп’яття сучасної роботи на розірваному ланцюжку. Вражений Джо Мазуревич впізнав у ньому те, яке він кілька років тому дав бідолашному Джилмену. Дехто вважає, що хрестик притягли на закрите горище пацюки, інші припускають, що він увесь цей час лежав на підлозі в якомусь кутку кімнати, де колись жив юнак. Але дехто, серед них і сам Джо, висуває настільки дикі й фантастичні теорії, що й не варто говорити.
Коли зруйнували похилу переділку в кімнаті Джилмена, у закритому трикутному приміщенні між кімнатою і північною стіною будинку виявилося значно менше уламків, ніж можна було сподіватися, навіть якщо брати до уваги невеликі розміри цього закапелку, але те, що товстим шаром устилало підлогу, сповнило робітників непідробним жахом. Коротше кажучи, підлога приміщення була справжнім склепом, устеленим кістками маленьких дітей — деякі доволі свіжі, але чимало було неймовірно давніх, майже цілком зотлілих. На товстому шарі кісток лежав притрушений сміттям величезний ніж старовинної роботи, декорований чудернацьким вишуканим орнаментом.
Знахідка, виявлена серед уламків і затиснута між дошкою і уламком зруйнованого димаря, викликала в Аркгемі більше подиву, прихованого страху і відверто забобонних балачок, аніж будь-що у цьому проклятому будинку з привидами. Знахідкою був частково зотлілий кістяк величезного пацюка, незвичайна будова якого продовжує викликати палкі суперечки і стримані коментарі викладачів кафедри порівняльної анатомії Міскатонікського університету. Широкому загалу майже нічого не було відомо про цей скелет, але робітники, які його знайшли, пошепки переповідали про клапті довгого бурого хутра, яке вціліло на кістках.
За чутками, крихітні лапки були пристосовані для хапання, що більше притаманне мавпі, аніж пацюку, а невеличкий череп зі страшними жовтими іклами — геть нестандартної форми і під певним кутом нагадує радше пародію на череп людини. Натрапивши на це блюзнірське диво, робітники зі страхом перехрестилися, а пізніше поставили свічки у костьолі святого Станіслава — дякуючи за те, що ніколи більше не почують гострого лиховісного хихотіння з відьминого дому.
Потвора на порозі
Так, це правда, я вгатив шість куль у голову свого найкращого друга, але цією розповіддю сподіваюся довести, що убив його не я. Попервах мене вважатимуть навіженим — навіть більшою мірою, ніж того, кого я застрелив у палаті Аркгемської божевільні. Згодом дехто з читачів зважить наведені мною докази, зіставить їх із відомими фактами і запитає себе: чи ж міг я вважати інакше після того, як перед моїми очима, на порозі постав доказ того страхіття, те створіння?
Я вважав справжнім божевіллям неймовірні події, учасником яких мені довелося бути. Навіть тепер я питаю себе, чи не задурили мені голову, чи я, зрештою, сам не збожеволів? Я не знаю — але інші можуть розповісти чимало дивних речей про Едварда й Оснату[155] Дербі; намагаючись пояснити обставини того останнього жахливого візиту, здалися навіть уперті полісмени. Ні, вони висували припущення про чийсь злий жарт або спроби залякування з боку вцілілих фанатиків, хоча у глибині душі й розуміли, що істина просто неймовірна і значно страшніша.
Отже, свідчу, що я не вбивав Едварда Дербі. Я радше помстився за нього і тим самим очистив землю від породження пекла, яке могло наслати на людство незліченні жахи, якби лишилося жити. Зовсім поруч із нашими шляхами пролягають чорні манівці світу тіней, і подеколи звідти до нас прориваються лихі душі. Коли таке трапляється, втаємничений має дати відсіч, не дбаючи про наслідки.