Десь о цій порі помер старий Дербі, за що я згодом був дуже вдячний долі. Едвард тяжко переживав цю втрату, хоча вона жодним чином не порушила його звичного способу життя. З часу одруження він напрочуд рідко бачився з батьком, бо Осната зуміла заступити собою геть усе, що для нього уособлювало родину. Дехто навіть вважав, що він сприйняв цю втрату байдуже — якщо взяти до уваги, що його поїздки на автомобілі у веселому й самовпевненому настрої почастішали. Тепер йому заманулось переселитися до старого родинного маєтку, проте Осната наполягла на тому, аби лишитися у домі Кроніншилдів, до якого вона вже звикла.
А невдовзі після того моя дружина почула від подруги дивну річ — ця подруга була однією з небагатьох, хто не порвав стосунків з родиною Дербі. Якось вона вирушила навідати подружжя на Гай-стріт і побачила, як від їхнього будинку стрімко рвонув автомобіль, за кермом якого із глумливим і на диво самовпевненим виразом на обличчі сидів Едвард. Вона подзвонила у двері, їй відчинила потворна служниця і повідомила, що Оснати вдома теж нема. Однак ця подруга, залишаючи маєток, кинула погляд на вікна і в одному з них, у бібліотеці Едварда, помітила чиєсь обличчя, яке одразу зникло. На цьому обличчі — обличчі Оснати — було написане невимовне страждання, відчай і жалюгідна безпорадність. У це було важко повірити, адже зазвичай воно демонструвало зарозумілість, проте жінка готова була заприсягтися, що в ту мить на неї дивились сумні очі бідолахи Едварда.
Відтоді Едвард почав гостювати у мене трохи частіше, а його натяки набули конкретнішого змісту. Його розповіді здавалися малоймовірними навіть для давнього та сповненого легендам Аркгема, однак він визнав темну природу своїх досліджень з такою непідробною щирістю і переконливістю, що виникали сумніви у його душевному здоров’ї. Дербі розповідав про жахливі зустрічі в усамітнених місцях, про циклопічні руїни в лісовій гущавині штату Мен, де широченними сходами можна було спуститись у безодні похмурих таємниць, про заплутані лабіринти, якими можна було пройти крізь невидимі стіни і опинитися в інших вимірах простору й часу, а також про обмін душами, що дозволяв вивчати потаємні закутки інших світів, в інших континуумах простору й часу.
Подеколи на підтвердження своїх божевільних натяків він демонстрував предмети, що геть мене спантеличили — то були речі неможливих кольорів і дивні на дотик, яких не зустрінеш на нашій землі, чиї чудернацькі викривлені форми та грані не відповідали жодному відомому призначенню і порушували всі закони геометрії. Ці предмети, за його словами, потрапили сюди з «потойбічного світу» і тільки його дружина знала, як їх дістати. Часом — завжди пошепки — він настрахано і плутано розповідав про старого Ефраїма Вейта, якого свого часу бачив у бібліотеці коледжу. Ці згадки не стосувалися нічого певного, однак, схоже, були дотичні до його страшних сумнівів, а саме, чи справді старий маг помер — у духовному і фізичному сенсі.
Час від часу Дербі різко уривав потік одкровень, і мені навіть спадало на думку, що Осната могла мати певну владу над його мовою і на відстані змушувати чоловіка замовкати за допомогою якогось телепатичного гіпнозу — вона ще в школі володіла цим даром. Немає сумніву, вона підозрювала, що він розповідав мені про деякі речі, адже протягом кількох тижнів намагалася припинити його візити словами і поглядами дивної сили. Едвардові коштувало чималих зусиль навідувати мене, адже хоча він і вдавав, що збирається іти куди-інде, якась невидима сила перешкоджала його рухові або на певний час змушувала забути про мету прогулянки. Його візити зазвичай припадали на той час, коли Осната ішла, як він дивно висловився, «переселятися у своє власне тіло». Але пізніше вона про все дізнавалася — слуги стежили, куди він іде і звідки повертається — та, вочевидь, вирішила поки що не вдаватися до рішучих кроків.
Одного серпневого дня, коли я отримав телеграму з Мену, минуло вже три роки Едвардового подружнього життя. Ми з ним не бачилися два місяці, і я чув, що він поїхав «у справах». Осната начебто поїхала разом із ним, хоча пильні міські пліткарі подейкували, що за подвійними фіранками у вікнах їхнього дому когось бачили. Ці ж самі городяни стежили за слугами, коли ті щось купували у крамницях. І ось тепер начальник поліції Чесанкука телеграфував мені про брудного божевільного, який вибіг із лісу, вигукуючи якісь нісенітниці і благаючи мене про допомогу. То був Едвард — він пам’ятав лишень своє та моє ім’я та ще адресу.