— Ти повинен знати, про що я натякав тобі у машині: вона ніяка не Осната, а справжнісінький старий Ефраїм. Я це підозрював ще півтора року тому, а тепер знаю напевне. Її зраджує почерк. Коли вона не стежить за собою — іноді вона робить якийсь запис достоту таким самим почерком, як і в рукописах її батька, до останньої риски, — а іноді каже таке, чого ніхто, крім старого Ефраїма, сказати не міг. Він обмінявся з нею тілом, коли відчув наближення смерті, бо вона була єдина, кого він зумів знайти з належним складом розуму і доволі слабкою волею. Він заволодів її тілом назавжди, як і вона майже заволоділа моїм, а потім отруїв старе тіло, до якого її перемістив. Хіба ти не бачив десятки разів душу старого Ефраїма, що визирала з її диявольських очей і з моїх, коли вона контролювала моє тіло?
Він шепотів і задихався, а тоді замовк, хапаючи ротом повітря. Я мовчав. Після короткої паузи його голос зазвучав рівніше, а я тої миті думав, що цей випадок — саме для божевільні, проте не я маю його туди відсилати. Можливо, час і відсутність Оснати йому допоможуть, але і без того було зрозуміло, що він більше ніколи не зануриться у каламутне болото окультизму.
— Згодом я розповім більше, а зараз мені треба відпочити. Я розкажу про неймовірні страхіття, в які вона мене втягла — дещо про споконвічний жах, що дотепер чигає у найвіддаленіших закутках світу під наглядом жерців, які підтримують у нім життя. Декому відомі про Всесвіт такі речі, яких ніхто не повинен знати, і вони здатні робити таке, чого не повинен робити ніхто. Я загруз у цьому по самі вуха, але з мене годі. Якби я був бібліотекарем у Міскатоніку, сьогодні ж спалив би клятий Некрономікон та всі інші подібні книжки.
Але тепер їй мене не дістати, треба тільки якнайшвидше вибратися з того проклятого будинку й оселитися вдома. Я впевнений, ти допоможеш мені, якщо знадобиться твоя допомога. Що стосується її диявольських слуг… і якщо люди почнуть цікавитися зникненням Оснати… Розумієш, я не можу повідомити, куди вона поїхала… До того ж є такі групи дослідників — знаєш, певні культи, — які можуть не зрозуміти нашого розриву… у декого з них дуже дивні погляди й методи. Я знаю — раптом щось трапиться, ти будеш поруч зі мною, навіть якщо я розкажу тобі страхітливі речі…
Я залишив Едварда переночувати в одній з гостьових кімнат, і вранці він, схоже, заспокоївся. Ми обговорили з ним деталі його майбутнього переїзду до родового маєтку Дербі, і я сподівався, що він не гаятиме часу та змінить своє життя. Наступного вечора Едвард не прийшов, але надалі ми часто бачилися. Ми оминали малоприємні та дивні теми й обговорювали переважно майбутній ремонт у старому будинку Дербі та подорожі, в які Едвард збирався вирушити влітку зі мною та моїм сином.
Ми майже не говорили про Оснату, адже я помічав, що ця тема була для нього особливо болючою. Певна річ, чуток ширилося більше ніж досить, проте в цьому не було нічого дивного, з огляду на химерні пригоди у старому обійсті Кроніншилдів. Мені не сподобалося те, про що надміру балакучий банкір Едварда якось прохопився в Міскатонікському клубі. Ішлося про чеки, які Дербі регулярно пересилав якимсь Мойсею та Ебігейл Сарджент[159], а також Юніс Бебсон до Інсмута. Було схоже, що потворні слуги вимагали відступних, але Дербі не згадував про це під час наших розмов.
Я чекав початку літа, а з ним і канікул свого сина — студента Гарвардського університету, аби разом із Едвардом рушити до Європи. Але я помітив, що одужував він не так швидко, як я сподівався: у його надмірній жвавості було щось істеричне, та й дедалі частіше давалися взнаки депресивний настрій і пригніченість. У грудні закінчили ремонт у старому домі Дербі, однак Едвард зволікав з переїздом. Попри те, що мій друг ненавидів кроніншилдівський будинок і боявся його, він був наче ув’язнений у ньому і, схоже, ніяк не міг почати пакуватися, вигадував будь-який привід, аби відкласти переїзд. Коли ж я відверто про це сказав, він без видимої причини перелякався. Старий дворецький його батька — він повернувся до маєтку разом із рештою колишніх служників — якось повідомив, що його вражає безцільне никання Едварда по дому і особливо його перебування у підвальних приміщеннях. Я поцікавився, чи не надсилає Осната якихось погроз, але дворецький сказав, що від неї не було жодних листів.
Якось Дербі завітав до мене перед самим Різдвом, геть занепалий духом. Я саме завів мову про нашу спільну подорож, коли це він скрикнув і буквально вистрибнув із крісла з виразом неконтрольованого жаху на обличчі — не можу навіть його описати… Такий панічний страх у здорової людини могли викликати хіба розверсті безодні пекла.
159
Імовірно, родичі Джо Сарджента, водія інсмутського автобуса. Див. «Морок над Інсмутом».