— Мій мозок! Мій мозок! Господи, Дене, мене щось тягне — звідкілясь — стукає, дряпається — ця дияволиця — навіть зараз — Ефраїм — Камоґ! Камоґ! Безодня шоґґотів — Йя! Шуб-Ніґґурат! Козел з тисячею молодих!.. Вогонь! — Вогонь!.. потойбіч тіла, потойбіч життя… у надрах земних… О, Боже!..
Я допоміг йому знову сісти у крісло, а, коли його істерика змінилась апатією, влив до рота трохи вина. Він не опирався, але ворушив губами, неначе розмовляв сам із собою. Скоро я зрозумів, що він намагається зі мною заговорити, і наблизив до нього вухо, аби вловити ледь чутні слова.
— … знову, знову… вона намагається… Я міг би здогадатися… її ніщо не зупинить… ні відстань, ні магія, ні смерть… вона приходить і приходить, переважно уночі… А я не можу піти… це жахливо… О, Господи, Дене, ти б тільки знав, як це жахливо…
Коли він знову поринув у апатію, я підклав йому під голову подушки і дав можливість спокійно заснути. Я не викликав лікаря, бо здогадувався, що саме почую про душевне здоров’я мого друга, і вирішив покластися на природу. Близько півночі Едвард прокинувся, і я уклав його в ліжко на горішньому поверсі, але вранці він пішов — пішов тихо, і його дворецький, якому я зателефонував, повідомив, що Едвард удома і невтомно міряє кроками бібліотеку.
Після цього Дербі зовсім підупав духом. До мене він більше не приходив, натомість я щоденно його навідував. Він незмінно сидів у бібліотеці, втупившись поглядом у порожнечу з таким виглядом, наче прислухається до чогось, відомого лише йому одному. Інколи він говорив цілком осмислено, але тільки про буденні речі. Будь-які згадки про його негаразди, плани на майбутнє або про Оснату змушували Едварда шаленіти. Дворецький сказав, що серед ночі трапляються жахливі напади і що він цілком може себе скалічити.
Я мав тривалі розмови з його лікарем, банкіром, адвокатом і зрештою зібрав у Едварда нараду за участі терапевта і двох психіатрів. Конвульсії, що стали наслідком перших же наших запитань, викликали жах і співчуття, і того ж вечора, попри шалений опір, його відвезли у закритому автомобілі до Аркгемського шпиталю для душевнохворих. Мене призначили його опікуном, і двічі на тиждень я навідував Едварда, зі слізьми на очах вислуховуючи його божевільні вигуки і монотонно повторювані страшним шепотом фрази на кшталт: «Я мусив це зробити… я мусив це зробити… воно дістане мене… воно дістане мене… он там… он там у темряві… Мамо, мамо! Дене! Врятуй мене… врятуй мене…»
Ніхто не міг сказати, чи є хоч якась надія на його одужання, однак я докладав усіх зусиль, аби зберігати оптимізм. У Едварда має бути свій дім, якщо його колись випишуть, тож я перевіз слуг до садиби Дербі — поза сумнівом, саме вона після одужання мала стати йому надійним притулком. Водночас я ніяк не міг вирішити, що робити з маєтком Кроніншилдів, з безліччю складних приладів та інших геть незрозумілих предметів, тому просто лишив усе як є, попросивши покоївку навідуватися туди раз на тиждень і прибирати у великих кімнатах, а грубника — прогрівати у ці дні будинок.
Останнє лихо сталося у переддень Стрітення, і почалося воно за жорстокою іронією долі з проблиску фальшивої надії. Якось уранці наприкінці січня мені зателефонували зі шпиталю і повідомили, що Едвард несподівано отямився. У нього, як і дотепер, сказали мені, траплялися провали у пам’яті, однак здоровий глузд, безумовно, повернувся. Певна річ, йому ще належить якийсь час побути під наглядом лікарів, однак успішний результат не викликав сумніву, і якщо все добре складеться, за якийсь тиждень його можна буде виписувати.
Не тямлячись від радості, я поспішив до Едварда, та коли сестра провела мене до палати, я просто закляк на порозі. Хворий підвівся з ліжка і з ґречною усмішкою простягнув руку для привітання; саме тоді я помітив таке не притаманне його натурі збудження — переді мною стояла самовпевнена істота, що колись мене так налякала. За словами самого Едварда, тоді душа дружини заволоділа його тілом, і я бачив той самий палаючий погляд — точнісінько як в Оснати і старого Ефраїма, той самий міцно стиснутий рот; а коли він заговорив, я почув у голосі ту ж глибоку іронію і неясну загрозу. Це була та сама істота, що п’ять місяців тому сиділа за кермом мого автомобіля, людина, якої я не бачив із дня, коли вона, прийшовши до мене погостювати, забула подати наш умовний сигнал і викликала у мене такий незрозумілий страх, — і ось тепер вона знову збудила у мені те ж незбагненне відчуття чужинської потойбічності і космічного жаху.