Ці сторінки, в частині котрих уважний читач преси загального та наукового характеру попервах не знайде для себе нічого нового, я пишу, повертаючись додому, в каюті судна, і передам їх синові — Вінґейту Пізлі, професору Міскатонікського університету, єдиному з родини, хто не покинув мене після моєї незвичайної амнезії багато років тому. Він краще за будь-кого знає найпотаємніші обставини мого життя і буде останнім, хто стане глузувати над розповіддю про події тієї фатальної ночі. Я не відкрився йому до відплиття, вважаючи, що таке одкровення краще викласти на папері, читаючи і перечитуючи написане, — тоді він отримає переконливішу картину, ніж дала б моя сплутана розповідь. Цим звітом він може скористатися так, як вважатиме за потрібне — він владен передати мою сповідь із власними коментарями до будь-якої установи на свій розсуд. Що ж до тих читачів, які можуть не знати про обставини, що передували моєму відкриттю, то саме заради них я зроблю доволі розлогу вступну частину.
Отже, я — Натаніель Вінґейт Пізлі; ті, хто пригадає заголовки газет двадцятирічної давнини або, можливо, листи і дописи у журналах з психології, опубліковані шість-сім років тому, мають мене знати. Тоді широко обговорювали подробиці дивної амнезії, в якій я перебував з 1908 до 1913 року; поширенню різноманітних чуток значною мірою посприяли перекази і легенди про відьмацтво, божевілля та різноманітні жахіття, якими славиться невеличке старовинне містечко у штаті Массачусетс, де я жив тоді і мешкаю нині. Одразу хочу зауважити, що ні спадковість, ні ранні роки мого життя не дають приводу говорити про божевілля або якісь відхилення, і це важливо з огляду на тінь не від світу сього, що так неждано мене накрила. Може статися так, що століття похмурих роздумів наділили ветхий, сповнений тихих шепотів Аркгем особливою вразливістю до таких тіней — хоча, враховуючи мої дослідження, це видається доволі сумнівним. Однак найважливішим є те, що ні моє походження, ні біографія не виходять за рамки звичайного. Те, що прийшло, прийшло не звідси, і я дотепер не можу пояснити звичайними словами, звідки саме.
Я — син Джонатана і Ханни (Вінґейт) Пізлі, вихідців із давніх гейврільських родів. Народився і виріс я теж у Гейврілі, у старовинній садибі на Бордмен-стріт поблизу Голден-Гілл, і не бував у Аркгемі, аж поки у вісімнадцять років не вступив до Міскатонікського університету — 1889 року. Після його закінчення вивчав економіку в Гарварді, а до Міскатонікського університету повернувся у 1895 році як викладач політекономії, і відтоді ще впродовж тринадцяти років моє життя було спокійним та щасливим. У 1896 році я одружився з Алісою Кізар — теж родом із Гейвріла, і троє моїх дітей — Роберт, Вінґейт і Ханна з’явилися на світ відповідно у 1898, 1900 і 1903 роках. У 1898 році я став доцентом, а в 1902 — професором. Упродовж усього цього часу я не виявляв ані найменшої цікавості до окультизму чи психопатології.
Аж раптом — то був четвер 14 травня 1908 року — стався той самий дивний напад амнезії. Усе трапилося цілком несподівано, хоча згодом я дійшов висновку, що першими симптомами цілком могли бути спалахи коротких видінь за кілька годин до нападу — дуже хаотичних, які стривожили мене головним чином своєю незвичайністю. Голова тріщала від болю, і виникало таке враження — зовсім нове для мене, — наче хтось намагається заволодіти моїми думками.
Власне, напад почався близько десятої години двадцять хвилин ранку, я саме читав лекцію з політичної економії «Історія і сучасні напрями розвитку економічних учень» для слухачів молодшого курсу і кількох присутніх другокурсників. Перед очима попливли дивні видіння, здалося, наче замість аудиторії я опинився в якомусь химерному приміщенні. Лекція вилетіла з голови, і студенти помітили, що зі мною коїться щось недобре. А потім я знепритомнів, заціпенівши у кріслі, і ніхто не міг привести мене до тями. Я повернувся до нормального стану і знову побачив білий світ лишень за п’ять років, чотири місяці й тринадцять днів.
Певна річ, про те, що зі мною коїлося, я дізнався від інших, бо лишався непритомним упродовж шістнадцяти з половиною годин, хоча на ту пору мене уже привезли додому, на Крейн-стріт, 27, і передали у руки найліпших лікарів. О третій годині ранку 15 травня я розплющив очі й почав говорити, однак дуже швидко страшенно налякав лікарів та рідних тим, як і що саме говорив. Було зрозуміло, що я не пам’ятаю ні себе, ні свого минулого, хоча, схоже, з якихось причин і намагаюся це приховати. Я з подивом витріщався на присутніх, а скорочення м’язів обличчя нічим не нагадували моєї звичайної міміки.