Якщо найближчим часом не отримаєте від мене звістки, напишіть моєму синові Джорджу. Прощавайте, знищіть запис і більше не вплутуйтеся в цю справу.
Ваш Ейкелі.
Цей лист сповнив мене таким жахом, якого я ще ніколи не відчував. Я не знав, як мені на нього реагувати, а тому нашвидкуруч написав кілька слів підтримки та недолугих порад і відправив рекомендованим листом. Пригадую, я радив Ейкелі негайно переїхати до Бреттлборо та звернутися до місцевої влади з проханням про захист. І ще додав, що теж приїду до того міста і привезу із собою запис фонографа, аби довести у суді, що Ейкелі — психічно здоровий. Здається, я ще написав, що настав час бити на сполох і застерегти людей щодо загрози з боку цих істот. Неважко помітити, що тієї миті моя віра в усе, про що повідомляв Ейкелі, була практично непохитною, хоча я і вважав, що його невдала спроба зробити знімок мертвого чудовиська пояснюється не так витівкою Природи, як помилкою самого Ейкелі, допущеного через хвилювання.
Невдовзі після цього, у суботу вдень, восьмого вересня, випереджаючи моє недоладне послання, прийшов зовсім інший, цілком заспокійливий лист, охайно надрукований на машинці — дивний лист із словами підтримки і запрошенням, який позначив найдивніший поворот у всій жахливій драмі самотніх пагорбів. Я знову цитуватиму з пам’яті — і при цьому намагатимусь якомога точніше передати стильові особливості листа. На ньому стояв поштовий штемпель Беллоуз-Фоллз, а підпис було надруковано, як і основний текст, — таке нерідко трапляється з початківцями в жанрі машинопису. Разом із тим текст був навдивовижу ретельно надрукований, що нетипово для новачка, з чого я зробив висновок, що Ейкелі, мабуть, користувався машинкою раніше, можливо, у коледжі. Було б не зовсім справедливо сказати, що лист приніс мені полегшення, адже за цим відчуттям чаїлася тривога. Якщо Ейкелі був психічно нормальним у жахливих обставинах, то чи нормальний він тепер, коли все скінчилося? І оце його «покращення взаєморозуміння»… Що воно може означати? Схоже, тепер Ейкелі змінив своє ставлення до всієї справи на діаметрально протилежне. Втім, ось текст листа, що його ретельно зберегла моя пам’ять — можу нею пишатися.
Мабуть, важливо, щоб цей лист було відформатовано саме так, з відступами у привітанні і прощанні, щоб підкреслити різницю з попереднім — написаним абияк.
Таунсенд, Вермонт,
Четвер, 6 вересня 1928 року.
Мій дорогий Вілмарте!
Для мене велике щастя заспокоїти Вас з приводу всіх тих дурниць, про які я Вам писав раніше. Кажу «дурниць», бо саме так я оцінюю своє ставлення, навіяне страхом, а не опис самих явищ — вони цілком реальні та значущі, а моя помилка полягала в тому, що я сам виробив неадекватне ставлення до них.
Здається, я вже згадував, що мої дивні гості почали зі мною спілкуватися, принаймні, намагалися це зробити. Учора вночі таке спілкування втілилося в реальність. У відповідь на певні сигнали я прийняв у себе вдома їхнього посланця — скажу одразу, це був представник роду людського. Він повідомив мені чимало такого, про що ні Ви, ні я навіть не здогадувалися, і неспростовно довів усю помилковість наших уявлень про мету створення таємної колонії на нашій планеті Прибульцями Ззовні.
Схоже, що страшні легенди про їхні наміри щодо людства і Землі є наслідком невігластва та помилкового розуміння алегоричних висловлювань — висловлювань, породжених культурною спадщиною і стереотипами мислення. Мушу визнати, мої особисті міркування були такими ж далекими від істини, як і здогадки яких-небудь невігласів-фермерів або дикунів-індіанців. Те, що я вважав жахливим, принизливим, чого треба соромитися, насправді заслуговує на шанобливе ставлення, його складно осягти розумом, проте воно варте навіть того, аби захоплюватись ним, мої ж попередні оцінки були не більш ніж проявом віддавна притаманної людині звички ненавидіти і боятися всього цілком відмінного.
Тепер я шкодую, що завдав цим дивним створінням такого лиха під час нічних перестрілок. Якби ж я тоді здогадався спокійно і розважливо з ними поговорити! Однак вони не тримають на мене зла, їхні емоції цілком відрізняються від наших. На жаль, в ролі агентів у Вермонті вони використовують деяких осіб з вельми невисоким рівнем розвитку — приміром, того ж таки покійного Волтера Брауна. Це через нього у мене виникло упереджене ставлення до тих істот. Насправді ж вони ніколи свідомо не завдають людям шкоди, хоча самі нерідко зазнають жорстоких переслідувань і вистежування з боку представників роду людського. Наприклад, існує таємний культ сатаністів (Ви, ерудована в галузі містики людина, зрозумієте мене, якщо я пов’язуватиму їх із Гастуром і Жовтим Знаком), що ставить собі за мету відстежувати цих створінь на догоду потворним силам з іншого виміру. Саме проти таких агресорів — а не проти звичайних людей — спрямовані жорсткі заходи перестороги Прибульців. До речі, я цілком випадково дізнався, що чимало наших втрачених листів було викрадено не Прибульцями, а емісарами того лиховісного культу.