Перші ознаки мого розладу не мали характеру візуальних образів, вони більше стосувалися абстрактних відчуттів, про які я вже згадував. А ще у мене розвинувся непереборний і несвідомий страх перед самим собою. Я намагався не дивитися на своє тіло, наче боявся побачити щось геть чуже і невимовно огидне. Коли я все ж наважувався кинути погляд і бачив своє тіло, вбране в одяг спокійного сірого або блакитного кольору, то відчував величезну полегкість, хоча задля цього відчуття щоразу доводилося долати безмежний страх. Я уникав дивитися на себе у дзеркало і завжди голився тільки у цирульника.
Далеко не одразу я пов’язав ці відчуття із швидкоплинними зоровими галюцинаціями, що саме почали мене переслідувати. Вперше я це усвідомив, коли відчув, як невідома зовнішня сила намагається накласти штучні обмеження на мою пам’ять. Я розумів, що короткі спалахи галюцинацій безумовно мали зі мною якийсь глибокий і страшний зв’язок, однак чиєсь стороннє втручання не залишало мені шансів зрозуміти його значення і розгадати сутність цього зв’язку. А потім виникло і дивне відчуття часу, що спричинило відчайдушні спроби розташувати уривки сновидінь у хронологічній і просторовій послідовності.
Спершу ці образи були радше просто незвичними і не викликали страху. Мені здавалося, що я перебуваю всередині неосяжного приміщення, величне кам’яне склепіння якого ледь вгадувалося десь у височині. Хоч би в який час і в якому місці на мене сходило це видіння, досконалість і частота використання аркових конструкцій щоразу нагадували мені про Римську імперію. Я бачив колосальні круглі вікна, високі аркади, п’єдестали чи то столи заввишки майже як звичайна кімната. Стіни оперізували довжелезні полиці з темного дерева, що були заставлені інкунабулами з ієрогліфічними символами на корінцях. Усі видимі частини кам’яних стін були помережені вигадливо різьбленими, математично точними кривими і символами — такими самими, як на книжках. Темні мегаліти гранітної кладки мали опуклу верхню грань, яка була бездоганно припасована до увігнутої поверхні наступного ряду. У приміщенні не було стільців, на широких п’єдесталах лежали у безладі книжки, аркуші паперу і щось на зразок письмового приладдя — дивної форми глеки з пурпурового металу і стрижні з цятками на кінцях. П’єдестали були доволі високими, проте я на них дивився наче згори. На деяких стояли великі осяйні кристалічні кулі, що слугували замість ламп, і незрозумілі пристрої з прозорих труб і довгих металевих шпичаків. Вікна засклені і заґратовані товстими прутами. Я не зважився наблизитись до них і визирнути назовні, однак і зі свого місця бачив верхівки подібних до папороті рослин. Підлога була вимощена масивними восьмикутними плитами, а килимів чи портьєр не було взагалі.
Пізніше мені привиділося, буцімто я повільно пересуваюся циклопічними кам’яними переходами, спускаюсь і підіймаюся гігантськими галереями з таким самими дивовижним муруванням. Ніде не було сходів, як не було і коридорів, вужчих за тридцять футів. Я рухався вперед, і деякі споруди, здавалося, підносилися в небо на тисячі футів. Мені траплялися багаторівневі чорні підземелля і ляди, запечатані металевими смугами — вони ніколи не піднімались і, схоже, захищали від якоїсь особливої небезпеки. Я був тут наче в’язень, і безмежний жах, здавалося, тяжів над усім, що потрапляло мені на очі. А ще я відчував, що повідомлення, заховане у знущально-насмішкуватих хвилястих ієрогліфах на стінах, спопелить мою душу, і вберегти мене спроможне лише рятівне невідання.