Тепер я усвідомлюю, наскільки усе це для Вас важливо. Поза сумнівом, ми маємо справу з невідомою цивілізацією, давнішою, аніж усі дотепер відомі, що стала прообразом прадавніх легенд, які Ви досліджуєте. Як гірничий інженер я маю певні знання з геології і можу стверджувати, що ці камені давні настільки, що аж подумати страшно. Вони витесані переважно з граніту або з піщанику, хоча один із них майже напевно виготовлений з якогось дивного різновиду цементу або бетону. На них є сліди впливу води, наче ця частина світу була затоплена, а за багато віків знову піднялася — і це сталося вже після того, як брили виготовили і використали для будівництва. Мова може йти про сотні мільйонів років, а може, навіть набагато більше — про це знають тільки небеса, а я і думати про таке не наважуюсь.
Враховуючи Вашу попередню ґрунтовну роботу з дослідження давніх легенд і всього, що з ними пов’язано, я не маю жодного сумніву — у Вас виникне бажання особисто очолити експедицію до пустелі для проведення археологічних розкопок. Ми з доктором Бойлом готові взяти участь у цій експедиції, якщо Ви — або якась відома Вам організація — забезпечить її фінансування. Я можу знайти з десяток гірників для важких земляних робіт — аборигени тут не допоможуть, адже, як я уже переконався, вони відчувають якийсь маніакальний страх перед цими місцями. Ми з Бойлом нікому нічого не розповідали про цю справу, оскільки вважаємо, що першість і честь можливого відкриття має належати саме Вам.
Дістатися туди з Пілбари можна за чотири дні моторним тягачем — він потім іще знадобиться. Ця місцевість лежить на південний захід від шляху, прокладеного Вобертоном 1873 року[177], і за сотню миль на південний схід від Джоанна-Спрінґ. Ми могли б відправити речі і частину шляху здолати пароплавом, що курсує річкою Де-Ґрей, замість починати подорож із Пілбари, однак про усе це можна поговорити пізніше. За моїми розрахунками, кам’яні брили розташовані у місці з координатами 22 градуси 3 мінути 14 секунд південної широти, 125 градусів 0 мінут 39 секунд східної довготи. Клімат там тропічний, а пустеля — неабияке випробування. В експедицію було б краще вирушати в зимовий сезон — тобто у червні, липні, серпні. Буду радий продовжити листування з цього питання і готовий сприяти втіленню будь-якого запропонованого Вами плану дій. Ознайомившись із Вашими статтями, я повною мірою усвідомлюю виняткову важливість цієї справи. Доктор Бойл напише Вам пізніше. Якщо виникне потреба в оперативнішому обміні інформацією, можна буде телеграфувати до Перта.
З найщирішою до Вас повагою,
Ваш Роберт Б. Ф. Мак-Кензі.
Про безпосередні наслідки цього листа легко дізнатися з газет. Мені пощастило заручитися підтримкою Міскатонікського університету, а містер Мак-Кензі і доктор Бойл надали неоціненну допомогу в підготовці експедиції з австралійського боку. Ми не надто детально повідомляли громадськість про мету експедиції, адже розуміли, що бульварна преса може надати їй сенсаційного або комічного забарвлення. Внаслідок цих зусиль інформація у пресі була доволі нейтральною; писали тільки про намір знайти руїни в австралійській пустелі та про хід підготовки до експедиції.
Мене супроводжували професори Вільям Даєр з геологічного факультету (керівник Міскатонікської антарктичної експедиції 1930–1931 років), Фердинанд С. Ешлі з факультету давньої історії, Тайлер М. Фріборн з факультету антропології, а також мій син Вінґейт. Роберт Мак-Кензі приїхав до Аркгема на початку 1935 року і взяв участь у підготовчих роботах. Йому було близько п’ятдесяти років, він виявився надзвичайно ерудованим і приємним чоловіком, дуже начитаним і обізнаним з найменшими деталями подібних подорожей. У Пілбарі на нас уже чекало кілька машин, і ми зафрахтували пароплав з невеликою осадкою, щоб дістатися потрібного місця річкою. Ми були готові до розкопок за всіма правилами науки: просіяти кожну піщинку і не потривожити нічого зайвого.