Не знаю, як довго я брів, як далеко відійшов од табору і в якому напрямку, коли вперше помітив купу масивних блоків, відкритих удень потужним вітром. Це було найбільше скупчення монолітів з усіх бачених дотепер — воно вразило мене настільки, що казкові видіння зі снів одразу розвіялися. Я знову стояв серед нічної пустелі, під світлом лиховісного місяця і споглядав румовище загадкового минулого. Я ступив кілька кроків, зупинився і посвітив електричним ліхтариком на подібне до кола скупчення більших і менших кам’яних уламків; знахідка була близько сорока футів у діаметрі і від двох до восьми заввишки.
Одразу стало зрозуміло — у цих каменях є щось особливе. І річ була не лише в їх небаченій кількості — мою увагу привернули стерті піском візерунки на їхній поверхні, добре помітні під місячними променями і у світлі ліхтаря. Жоден із них нічим суттєво не відрізнявся від знайдених раніше, відмінність полягала у чомусь невловимому. Коли я оглядав окремий камінь, такого відчуття не виникало, воно з’явилося лише після того, як у поле зору потрапило кілька каменів одночасно, і тоді я, нарешті, збагнув: хвилясті візерунки на монолітах були тісно пов’язані між собою і становили частину одного великого задуму. Вперше серед цієї одвічної пустки я натрапив на кладку — зруйновану і фрагментарну, але попри те, цілком реальну.
Підшукавши зручне місце, я видерся на купу каміння: час від часу я змітав пальцями пісок і намагався осягнути зміст накреслених фігур, що відрізнялися за формою, розміром і стилем виконання. У мене виникали підсвідомі здогадки стосовно природи предковічної споруди, а також візерунків, якими рясно змережили давні стіни. Цілковита тотожність цих монолітів і каменів у моїх сновидіннях жахала і позбавляла самовладання. Колись тут був циклопічний коридор заввишки тридцять футів із вимощеною восьмикутними плитами підлогою і надійним склепінням над головою. З правого боку коридору були кімнати, а в дальньому його кінці одна з похилих галерей, очевидно, вела кудись вглиб.
Я навіть здригнувся від усвідомлення цієї картини, адже вона виходила далеко за межі того, що могли розповісти самі камені. Як я міг дізнатися, що цей коридор мав іти десь глибоко під землею? Як міг знати, що галерея позад мене має вести нагору? Звідки могло бути відомо, що довгий підземний перехід до «Площі колон» починається ліворуч у проході наді мною? Яким чином я здобув уявлення, що зала з машинами і тунель праворуч, який вів до центрального архіву, розташовані на два рівні нижче? Звідки я дізнався про страшні, оббиті металевими смугами люки, внизу, на найнижчому четвертому рівні? Таке грубе вторгнення світу моїх снів у реальну дійсність змусило мене тремтіти і спливати холодним потом.
Наступної миті я відчув слабкий подув прохолодного вітру, що підіймався нагору з невеликої заглибини в центральній частині руїн. Мої видіння знову розвіялися, і я лишився наодинці з пустелею, лиховісним світлом місяця і муруванням часів палеогену. Тепер я зіткнувся з чимось цілком реальним і відчутним, хай і вкритим серпанком моторошної таємниці, адже потік повітря міг означати лиш одне — внизу, під безладно розкиданим камінням, була велика порожнина.
Перше, що мені спало на думку, це жаскі легенди тубільців про великі будинки глибоко під землею, де народжуються потужні вітри і панує жах. Згодом мене заполонили видіння моїх колишніх снів, а неясні оманливі спогади не давали зосередитися. Що було піді мною? На порозі відкриття якого доісторичного, незбагненного першоджерела давніх міфів та нічних страхіть я стою? Лиш мить я вагався, адже не тільки цікавість і науковий запал, але й щось інше штовхало мене вперед, змушувало не піддаватися дедалі сильнішому страху.