Здавалось, я рухався майже автоматично, наче скерований якоюсь нездоланною волею. Запхавши ліхтар у кишеню, я з силою, якої в собі навіть не підозрював, підняв і відсунув убік величезну брилу, потім ще одну, аж поки мені в обличчя не повіяло вогким повітрям, таким відмінним від сухої атмосфери пустелі. Переді мною відкрилося чорне провалля, а трохи згодом, коли я відсунув останні невеликі уламки, хворобливе місячне світло впало у розколину — доволі широку, щоб я міг у неї пролізти.
Я дістав ліхтар і спрямував яскравий промінь вниз: піді мною були залишки розваленої кладки; під кутом приблизно 45 градусів вона вела вниз на північ — імовірно, колись, у далекому минулому, тут стався обвал. Між нею і рівнем землі відкрилася чорна порожнина, обмежена згори гігантським склепінням. Як видавалося, піски пустелі лежали просто над стелею велетенської прадавньої споруди — я не знав тоді, як вона вціліла після цілих епох геологічних потрясінь, не візьмуся гадати і зараз.
Пригадуючи ті події, я не можу назвати свій вчинок інакше як цілковитим божевіллям, адже сама думка спуститися у незвідану безодню, та ще й коли про це не знає жодна жива душа, — справжнісіньке безумство. Так і є, але я без особливих вагань зважився на спуск, і знову вкотре здавалося, що мене кудись тягне і спрямовує невидима рука долі. Я поперемінно вмикав і вимикав ліхтар, щоб зберегти заряд батареї, і так повільно просувався униз, часом обличчям уперед, коли щастило знайти для рук і ніг надійну опору, а часом — спиною, коли спуск потребував більшої обережності. Ліворуч і праворуч у променях ліхтаря я бачив віддалік муровані й укриті візерунками стіни, попереду ж на мене чекав непроглядний морок.
Не можу сказати, скільки тривав спуск. У мозку роїлись образи і здогадки, повністю витіснивши навколишню реальність. Органи чуття дали збій, а звичний страх безпорадно позирав на мене примарною фантастичною горгулею. Нарешті я дістався підлоги, всіяної безформними уламками, кам’яними брилами і піском. По обидва боки — на віддалі приблизно тридцяти футів одна від одної — височіли і сходилися далеко над головою масивні стіни. Я чітко бачив різьблення на них, проте не міг осягнути їхнього змісту. Найбільше ж мене вразила склепінчаста стеля. Промінь ліхтаря не міг як слід її освітити, але я спромігся добре розгледіти нижню частину склепіння, і побачене настільки ошелешило мене повною тотожністю тому, що я бачив у снах про давній світ, що я затремтів від хвилювання.
Позаду і далеко вгорі пляма слабкого світла нагадувала про існування земного світу, і якесь неясне відчуття підказувало мені не втрачати цієї плями з поля зору, щоб не заблукати на зворотному шляху. Я рушив до лівої стіни, де сліди різьблення були чіткішими. Іти захаращеним уламками коридором було не легше, ніж перед тим спускатися, проте я не відступався. В одному місці я відкотив кілька брил, розгорнув ногою дрібніші уламки, щоб подивитися на покриття підлоги, і аж здригнувся — великі восьмикутні плити, щільно підігнані одна до одної, виглядали неймовірно знайомим.
При світлі ліхтаря я уважно оглянув помережану візерунками поверхню стіни. Піщаник вочевидь зазнав тривалого впливу води, а загадкові нашарування я не зумів розпізнати. В окремих місцях кладка була пошкоджена і розбита. Я мимохіть замислився, скільки ще епох та природних катаклізмів переживе ця доісторична споруда.
Найбільше мене схвилювали ієрогліфи. Попри руйнівну роботу часу, їх можна було доволі непогано роздивитися зблизька; вражало, що вони до найменших деталей були подібні до тих, інших, з моїх снів. Решта збігів у деталях архітектури хоч і були вартими подиву, проте не виходили за межі ймовірного. Ці руїни справили сильне враження на творців найдавніших міфів, стали невід’ємною частиною таємних знань і якимось чином під час амнезії дійшли й до мене, породивши у підсвідомості яскраві образи. Але як пояснити цілковиту схожість кожної лінії та спіралі цих дивних накреслень з образами, що переслідували мене уже стільки років у снах? Яка загадкова і втрачена іконографія могла відтворити усі малопомітні напівтони й нюанси, які щоночі так невідступно, явно і послідовно не давали спокою моїй уяві?
Не могло бути й мови про якусь приблизну схожість; поза сумнівом, я стояв у засипаному вже мільйони років коридорі, тому самому, що приходив у мої сни багато ночей поспіль, і знав його не гірше за свій власний дім на Крейн-стріт в Аркгемі. Щоправда, у моїх снах це місце поставало не розваленим, мало первісний вигляд, проте через це подібність не ставала меншою. Я чудово розумів, що тут і до чого. Цей закуток я теж добре знав, і знав його розташування у цьому страшному давньому місті з моїх снів. Я раптом з несвідомою впевненістю подумав, що здатний непомильно віднайти будь-яке потрібне мені місце в цій споруді або місті, які вціліли після змін і руйнацій незліченних віків. Та що ж, Боже мій, усе це могло означати? Як я міг усе це знати? Яка страшна правда могла чаїтися за фасадом давніх легенд про істот із цього доісторичного лабіринту?