Лиш найменшу частку сум’яття і збентеження, що наче хробак точили мою душу, здатні передати слова. Я знав це місце. Я знав, що лежить попереду і що було на горішніх поверхах величезної вежі, перш ніж вона розвалилася, засіявши камінням та уламками землю, яка згодом стане пустелею. Не без внутрішнього тремтіння я зрозумів, що тепер немає потреби озиратися на бліду пляму місячного світла. Я розривався між бажанням тікати і лихоманкою пізнання у поєднанні з дивною приреченістю, які штовхали мене вперед. Що сталося із цим мегаполісом за мільйони років, які відділяють реальність від моїх видінь? Чи вціліла мережа підземних переходів між гігантськими вежами? Що іще збереглося після небачених тектонічних потрясінь?
Може, я натрапив на похований, страхітливо давній світ? Чи зможу я знайти той будинок, де колись навчався писати, або ту вежу, на стінах якої С-ґґ-ха, полонений розум з числа зіркоголових рослин — хижих мешканців Антарктики, вирізьбив свої картини? Чи не завалилася похила галерея, яка була на два рівні нижче, чи можна ще нею пройти до зали полонених свідомостей? У цій залі полонений розум небувалої істоти — напівпластикового мешканця внутрішніх порожнин невідомої нам планети за Плутоном, якій випаде жити на 18 мільйонів років пізніше, — зберігав виліплену з глини якусь свою дивовижу.
Я заплющив очі і обхопив голову руками, марно силкуючись прогнати з неї образи із божевільних снів. Тільки тепер я по-справжньому відчув потік вогкого і холодного повітря і, здригнувшись, усвідомив, що позад мене і піді мною могли лежати величезні чорні безодні. Пригадав кімнати, переходи і галереї, якими вони являлися мені у снах. Цікаво, чи вільний шлях до центрального архіву? Щойно я пригадав страшні рукописи із контейнерів у нержавіючих металевих нішах, мене знову охопило відчуття приреченості.
Там, якщо вірити снам і легендам, зберігалась уся історія минулого і майбутнього космічного простору-часу, записана полоненими розумами з усіх планет і часів нашої Сонячної системи. Чистісіньке божевілля — але хіба я і весь навколишній світ не були такими ж божевільними? Згадалися замкнені металеві шафи та дивовижні ручки, за допомогою яких вони відчинялись, згадав я і розташування моєї власної ніші. Як часто мені доводилося повторювати складну процедуру обертання й натискання ручки у ніші на нижньому рівні секції земних хребетних! Кожна деталь була свіжою та знайомою. Якби переді мною постала тепер та ніша зі снів, я б легко її відчинив. І тої ж миті мене охопив шал, а ще за мить я біг, зашпортуючись і перестрибуючи через уламки брил у напрямку добре знайомого мені проходу в глибини Землі.
З цієї секунди не варто покладатися на достовірність моїх спогадів — я і сам волів би вважати їх частиною якогось божевільного сну або хворобливою маячнею. Мій мозок, здавалося, перебував у полоні лихоманки, я сприймав усе немов крізь хвилі туману. Промінь ліхтаря ледь розсіював морок, раз по раз вихоплюючи понівечені невблаганним часом стіни з ієрогліфами. В одному місці обвалилася частина склепіння, тож мені довелося перелазити через величезну купу каміння, що ледь не сягала стелі із важкими гронами сталактитів. Кошмар досяг кульмінації, а наплив оманливих спогадів робив його просто нестерпним. Лиш одне було незвичним — мій зріст порівняно з розмірами циклопічної кладки. Мене гнітило мимовільне відчуття нікчемності, наче ці величні стіни з погляду звичайної людини виходили за будь-які межі нормального. Знову і знову я знервовано оглядав своє тіло, почуваючись незатишно через свою людську подобу.
Я просувався чорною безоднею далі, то через щось перестрибуючи, то перечіпаючись — нерідко падав і набивав синці, одного разу мало не розбив ліхтар. Я знав кожен камінь, кожен закуток цього демонічного провалля і часто зупинявся — спрямувати промінь ліхтаря на захаращені і розвалені, але такі знайомі склепінчасті галереї. Деякі кімнати були повністю зруйновані, інші збереглися, але стояли порожні або завалені уламками. Інколи я потрапляв до кімнат із металічними конструкціями: частина майже цілі, частина — пошкоджені, а деякі — покручені або розтрощені, і впізнав у них величезні чи то п’єдестали, чи то столи зі своїх видінь. Я навіть не здогадувався, чим вони були насправді.