Попереду знову починався коридор з книжковими полицями, і я звернув увагу на кілька шаф, які, судячи з тонкого шару пилу на купі розсипаних книжок, упали порівняно недавно. Тої ж миті без видимої причини на мене знову накотилася хвиля паніки. Перекинуті шафи й полиці не були чимось незвичайним, враховуючи, що впродовж своєї довгої історії ці похмурі лабіринти пережили чимало потрясінь, їх оглушливе відлуння не раз прокочувалося цим підземеллям. І лише майже проминувши те місце, я зрозумів, що саме мене наполохало.
Мене вразила не сама купа книжок, а радше якась неправильність запорошеної підлоги біля неї. При світлі ліхтаря здалося, що пилюка лежала не таким рівним шаром, як це мало бути — подекуди шар пороху виглядав тоншим, наче його потривожили якихось кілька місяців тому. Але я не був цього певний, адже пилюки скрізь вистачало; менше з тим, мене стривожило і спантеличило те, що в цій примарній нерівномірності проглядалася якась система. Я присвітив ліхтарем в одному з таких місць, і побачене мені не сподобалося — враження про певну систему стало сильнішим. Здавалося, що я бачу контури химерних слідів: вони ішли групами по три, кожен займав площу трохи більше квадратного фута і складався з п’яти майже круглих відбитків діаметром у три дюйми, один трохи виступав уперед.
Ці сліди — якщо їх можна так назвати — вели у двох напрямках, наче щось пішло спершу в один бік, а потім повернулося назад. Звісно ж, відбитки були ледь помітними і цілком могли мені привидітись, але напрямок, у якому вони ішли, викликав підсвідомий і незбагненний страх, адже доходили вони до великої купи шаф, які обвалилися зовсім нещодавно, а закінчувалися там, де і починалися: перед зловісним отвором люка, який ніхто більше не вартував, звідки тягло холодом та вогкістю і чорне провалля якого вело у таку безодню, яка не вкладалась у моїй голові.
Сила чужої волі була настільки приголомшливою і всеосяжною, що переборола мій страх — жодні раціональні мотиви не змусили б мене іти після тих лячних слідів, після всього, що я побачив і пригадав. Але навіть тієї миті, коли мене тіпало від страху, правиця не припиняла ритмічних рухів, намагаючись відчинити невидимий замок. Ще не прийшовши цілком до тями, я проминув купу завалених полиць і навшпиньки побіг коридорами з незайманою пилюкою у бік до болю знайомого місця, а в голові тим часом виникали питання, про суть яких я міг тільки здогадуватись. Чи зможу я потрапити до книгосховища? Чи зможе рука людини впоратися із хитромудрою системою запорів? Чи буде замок неушкоджений і в робочому стані? І що я робитиму — що наважуся робити — (лиш тепер починаю це усвідомлювати) з тією річчю, яку сподівався і водночас боявся знайти? Чи виявиться вона вирішальним підтвердженням, останньою крапкою в цій божевільній історії, чи стане лиш доказом того, що я перебував у полоні сновидінь?
Раптово я збагнув, що біг скінчився і я стою перед рядом полиць із до болю знайомими ієрогліфами. Вони чудово збереглися, і лише троє дверцят у нішах були прочинені. Важко описати, які емоції охопили мене біля тих полиць — таким сильним і неймовірним було відчуття впізнавання. Я дивився вгору на ряд попід самою стелею, який розташовувався надто високо для мене, і розмірковував, як би туди дістатися. До певної міри могли допомогти прочинені дверцята у четвертому ряді знизу, точками опори слугуватимуть ручки на кришках контейнерів. Ліхтар під час підйому можна було тримати у зубах — я так уже неодноразово робив в інших місцях, коли обидві руки були зайняті. Складніше буде спускатися — через додатковий вантаж. Я міг би нести цю річ на спині, як ранець, відімкнувши замок контейнера і зачепивши гачком за комір куртки. Аби лише замок був неушкодженим, а повторити кожен необхідний для того відмикання рух я міг із заплющеними очима. Я сподівався, що зможу зробити це без надмірного шуму — і що мої руки зможуть дати усьому раду.
Розмірковуючи над цими питаннями, я взяв ліхтар у зуби і поліз. Замки контейнерів були ненадійною опорою, але, як я і розраховував, дуже допомогли відчинені дверцята ніші четвертого ряду. Спершу скориставшись краєм отвору, а потім і самими дверцятами, я зумів утриматись на їхній верхній частині й уникнути гучного рипіння. Балансуючи на цій хиткій опорі й відхиляючись якомога далі праворуч, я дотягнувся до потрібного замка. Попервах мої затерплі через перенапруження пальці рухалися дуже незграбно, але вони змогли впоратися з ручкою, і в них була м’язова пам’ять. З неймовірних глибин часу до мого мозку надходили точні до найменших деталей вказівки що і як робити, і не минуло й п’яти хвилин, як почулося клацання, таке знайоме і водночас геть несподіване, адже щодо нього я не мав жодних підсвідомих передчуттів. Наступної миті металеві дверцята, лишень слабко рипнувши, повільно і майже безшумно прочинилися.