Мені було лячно знову пройти повз чорну базальтову крипту, давнішу за саме місто, і відчути на собі холодні потоки повітря з розверстої безодні. Я думав про істот, яких так боялася Велика Раса і які — хай навіть вони ослабли і вимирали — продовжували жити у своєму підземному царстві. Я думав про круглі п’ятипалі відбитки і про те, що мені про них розповідали сни, а ще про дивні вітри і свист, пов’язані з тими істотами. І згадував оповідки місцевих дикунів з обов’язковими страхітливими вітрами і безіменними підземними руїнами.
Вирізьблений на стіні символ допоміг знайти потрібний мені рівень і, проминувши розгорнуту на підлозі книгу, яку я розглядав раніше, нарешті потрапив до круглої зали, де сходилися склепінчасті коридори. Праворуч одразу ж помітив прохід під аркою, яким я сюди заходив, і без зволікань звернув туди, розуміючи, що за межами архіву через величезну кількість уламків іти буде значно важче. Вага моєї ноші почала даватися взнаки: ставало дедалі важче тихо пробиратися через купи уламків.
Я зупинився перед купою каміння майже до самої стелі і згадав, що минулого разу лізти через неї довелося рачки. Робити це знову було страшно до нестями. Тоді не вдалося проповзти зовсім безшумно, зараз же — після побачених на підлозі відбитків — понад усе я боявся здійняти гучний шум. Скринька тільки додавала клопоту, адже доведеться лізти крізь дуже вузьку щілину, однак я видерся на купу уламків і поповз уперед, штовхаючи її перед себе. Як і першого разу, я повз із ліхтарем у зубах, обдираючи спину об гострі сталактити. Коли вкотре спробував перехопити контейнер, він несподівано вислизнув із пальців і з деренчанням посунувся схилом униз, розганяючи відлуння і кинувши мене у холодний піт. Зрештою, я таки встиг його зловити, і бряжчання припинилося, але тої ж миті ненадійне каміння під моїми ногами зрушило з місця і спричинило несподіваний, але доволі гучний обвал.
Цей гуркіт був для мене рівнозначний смерті. Я почув — чи мені лише здалося, що почув, — нібито звідкілясь із плутанини переходів за моєю спиною лунає новий звук — дуже далекий і слабкий. Це був різкий вібруючий свист, не схожий на жодний інший звук, який я будь-коли чув чи міг би описати словами. Можливо, це був витвір моєї уяви, і якщо так, то всі наступні події позначені знущальною іронією, адже якби не паніка, нічого б такого могло б і не статися.
Геть втративши від жаху самовладання, схопивши ліхтар і скриньку, я несамовито кинувся вперед. Одна лише думка билася в моїй голові — якомога скоріше вибратися з цих страхітливих руїн у такий далекий горішній світ, туди, де спокійне місячне сяйво заливає безкраї пустельні простори. Не пригадаю, як дістався купи уламків, що підпирала вершиною порожнечу, і подерся нагору, набиваючи синці і ранячи тіло гострими краями каменюк. Тут і сталося лихо: коли я майже наосліп подолав вершину, неочікуючи крутого спуску попереду, я втратив рівновагу і покотився вниз разом із кам’яною лавиною, спричинивши оглушливий гуркіт, який кількома потужними ударами струсонув повітря підземного міста.
Я зараз не скажу, як видерся з того хаосу; в моїй свідомості закарбувався лиш один епізод, коли я, падаючи і підіймаючись, повзу коридором серед гуркоту й металевого брязкоту, контейнер і ліхтар все ще зі мною. Коли ж я дістався давньої базальтової вежі, якої так боявся, почалося цілковите божевілля: відлуння обвалу вже стихло віддалік, але мій слух почав уловлювати свист — страхітливо чужий, схожий на той, попередній. Цього разу не було жодного сумніву, і, що найгірше, — звуки долітали не з пройдених коридорів, а звідкілясь попереду.
Можливо, я тоді скрикнув. Неясно пам’ятаю, як мчу повз стіни базальтової вежі Давніх Істот і чую якийсь лиховісний звук, що просотується крізь відкритий і незахищений вхід до безмежної пекельної безодні. Пам’ятаю ще вітер — не просто потік холодного вологого повітря, а шалений, несамовитий порив лютого, морозного буревію, який лине з тієї самої безодні, що й моторошний свист.
Пам’ятаю, як щодуху біг, долаючи перешкоди, підштовхуваний щохвилини сильнішими поривами шаленого вітру: він кружляв довкола мене, арканом налітав і спереду, і ззаду, і скоріше заважав, ніж допомагав моїй втечі. Вже не зважаючи на шум, я видерся на гору каміння і, скотившись униз, знову опинився у приміщенні, звідки було вже недалеко до виходу. Пригадую, як глянув на прохід до машинної зали, і мало не скрикнув від страху, помітивши ту частину проходу, яка спускалася вглиб до відкритих люків на два рівні нижче. Та замість кричати, я почав вголос себе переконувати, що все це лише сон, і я от‑от прокинуся, що я зараз десь у таборі або у своєму будинку в Аркгемі. Ці навіювання відновили мою душевну рівновагу, і я рушив до наступного рівня.