Певна річ, я знав, що доведеться іще здолати чотирифутову розколину, однак вистачало й інших страхів, тож я цим не переймався, аж поки не наблизився до самого краю провалля. Під час спуску я перескочив його доволі легко, однак зараз треба було стрибати знизу вгору, та ще ж і я був украй стомлений, мав додатковий вантаж, а в обличчя дув клятий вітер. Саме про це я встиг подумати останньої миті, та ще пригадав безіменних істот, що могли зачаїтися на самому дні цієї безодні.
Світло мого ліхтаря слабшало, і біля самого краю провалля я зупинився, скоряючись якомусь внутрішньому голосу. Пориви холодного вітру й огидний посвист діяли на мене, мов милосердний дурман, притупляючи гострий жах від зяяння безодні. А потім я відчув нові пориви вітру і свист попереду — вони хвилями накочувалися із прірви, з небачених і немислимих глибин.
Так я опинився у самій круговерті кошмару. Тяма відлетіла геть і, забувши про все, крім тваринного прагнення втекти, я переступив через каміння на краю провалля і стрибнув вперед та вгору, наче й не було ніякої безодні. Побачив край розколини і кинувся вперед, віддаючи сили до останньої краплини, й одразу ж усе закружляло у вихорі божевільних звуків і густої, матеріальної, відчутної на дотик темряви.
На цьому мої спогади добігають кінця, і я навряд чи пригадаю щось іще — а решту можна сміливо назвати маячнею. Сновидіння, божевілля і спогади дивним чином переплелися і утворили цілу низку фантастичних галюцинацій, які не мають нічого спільного з реальністю. Здавалося, я безкінечно довго падаю у чорну в’язку безодню і чую звуки — безмежно чужі, які суперечили усьому, що ми знаємо про земне життя та про Землю. В мені ожили якісь приховані, рудиментарні чуття, за допомогою яких я міг відчувати світ безодень, наповнених жахами, скелями та океанами, величними містами з базальтовими вежами без вікон, над якими ніколи не світило сонце.
Таємниці первісної планети у невимірному часі я пізнавав без допомоги слуху чи зору, і мені відкривалися речі, яких я не зустрічав у найфантастичніших своїх снах. Я постійно відчував, як тугі потоки прохолодного вогкого повітря стискають мене і крутять, наче велетенські пальці, чув пронизливий вібруючий свист — поза лементом і тишею у віхолі навколишнього мороку.
Пізніше прийшли видіння циклопічного міста з моїх снів — не зруйнованого, а такого, яким воно мені наснилося. Я знову був у конусоподібному нелюдському тілі і плинув у натовпі Великої Раси та полонених свідомостей, які переносили книжки під високими склепіннями коридорів і широких пандусів. Потім на ці картини накладались інші, уже не візуальні, але цілком виразні відчуття — відчайдушна боротьба, спроби звільнитися з міцних обіймів вітру, божевільний переліт крізь густе чорне повітря, намагання сховатися від буревію і нестямне прагнення вибратися з кам’яних завалів.
Одного разу десь високо вгорі було з’явилося слабеньке світіння блакиті. І знову видіння — я деруся нагору крутим кам’янистим схилом, виборсуюся з обіймів шаленого вітру, пролізаю крізь вузький отвір назустріч блідому сяйву місяця, стрибаю через купи уламків, що за якусь мить осідають позад мене, але лише на мить, бо наступної секунди їх підхоплює і крутить у шаленому вихорі страшенний буревій… Перші проблиски недоброго, понурого місячного світла сповістили мені про повернення до справжнього, живого світу.
До мене поверталось відчуття реальності — я лежав простертий посеред австралійської пустелі, а наді мною ревів і шаленів такий буревій, якого ще не бачила ця планета. Мій одяг перетворився на дрантя, а тіло суціль укривали синці та рани. Я дуже повільно приходив до тями, і минуло ще чимало часу, перш ніж я зміг провести чітку межу між сном і реальністю. Здається, була купа величезних брил, під ними чорна безодня, неймовірні одкровення з минулого і жахливе повернення — однак що з усього цього було справжнім? Мій ліхтар зник, як і металевий контейнер з книгою, який я — можливо — знайшов унизу. Чи був такий контейнер насправді? І чи було провалля? Схил? Я підвів голову і роззирнувся, але не побачив нічого, крім одноманітних піщаних дюн пустелі.
Диявольський вітер ущух, а щербатий лик місяця тонув у червоній імлі на заході. Я звівся на ноги і попрямував на південний-захід, у бік табору. Що ж насправді зі мною сталося? Може, я просто заснув у пустелі, а потім піщаний буревій кілька миль волочив моє непритомне тіло серед пісків і кам’яних уламків? Якщо ні, то як жити далі? Ці сумніви перекреслювали мою віру у міфічну природу і нереальність моїх снів, яка знову розчинилася у забутих було сумнівах. Якщо провалля існувало насправді, отже, і Велика Раса теж реально існувала, і її неприродна влада над космічною безоднею часу була не вигадкою, а жахливою, потворною дійсністю.