Раптом ліворуч на тлі неба, високо над брунатними черепичними дахами будинків обабіч плетива алей Блейк побачив чорний огром храму. Він з першого погляду упізнав будівлю і поспіхом кинувся до неї немощеними бічними вуличками. Двічі він збивався з дороги, та попри це не наважувався розпитувати про шлях ані місцевих патріархів, ані жінок, що сиділи на ґанках своїх будинків, ані хлопчаків, які верещали і гралися у похмурих завулках посеред баюр.
Нарешті він побачив на південному заході чорну дзвіницю — темне кам’яне громаддя височіло у кінці вулиці. Невдовзі він уже стояв посеред відкритого, прометеного вітрами майдану, хитромудро мощеного бруком, із високою опорною стіною по той бік площі. Його пошуки завершилися: на широкому, огородженому залізним парканом і порослому бур’яном, підпертому стіною узвишші, що підносилося на шість футів над сусідніми вуличками, вивищувався маленький окремий світ з похмурим велетом, якого Блейк, попри іншу перспективу, одразу і безпомильно впізнав.
Покинута церква розпадалася на очах. Частина високих кам’яних контрфорсів обвалилися, а витончені флерони лежали у забутті серед пожовклої трави і кущів. Закурені готичні вікна переважно вціліли, хоча більшості кам’яних переділок не було. Блейк подивувався, як взагалі, зважаючи на загальновідомі звички хлопчаків усього світу, могли так добре зберегтися химерно розмальовані вітражі. Масивні двері були цілі та щільно зачинені. По верхньому краю стіни, що оббігала прилеглу до храму територію, тяглася іржава залізна огорожа; на воротах у горішній частині сходів з боку площі висів замок. Стежка від воріт до будівлі геть поросла травою, усе навколо поглинули запустіння і тлін, і, дивлячись на мовчазні, без пташиного щебету карнизи та голі стіни, не повиті плющем, Блейк відчув подих чогось незрозумілого і лиховісного.
Людей на площі майже не було, проте Блейк помітив у північній її частині полісмена і підійшов до нього з наміром розпитати про церкву. Було дивно бачити, як у відповідь дебелий ірландець лишень перехрестився і пробурмотів, що люди ніколи про це не говорять. Коли ж Блейк став наполягати, полісмен ухильно зауважив, що священики-італійці заборонили місцевим згадувати про цей храм, бо колись тут мешкало страхітливе зло і залишило по собі сліди. Він сам чув, як про це перешіптуються, а ще про це йому казав батько, пригадуючи чутки ще зі свого дитинства.
Колись давно у церкві облаштувалася якась лиха секта — заборонена громада, члени якої прикликали злих духів із незбагненної нічної пітьми. Вигнати тих злих духів спромігся добрий священик, хоча були й такі, хто стверджував, що це могло зробити і просто світло. Якби отець О’Меллі був живий, він міг би чимало усього розповісти, але зараз краще триматися від храму подалі. Тепер від нього немає ніякої шкоди, а ті, кому він належав, пощезли або вимерли. Вони повтікали, мов пацюки, у 1877 році, коли місцеві замислилися, куди зникають люди із сусідніх будинків. Одного дня туди увійде хтось із представників міської влади і через відсутність спадкоємців конфіскує усе майно, але самому туди краще не заходити — добром це не скінчиться. Тож нехай церква стоїть собі, поки не завалиться, і не варто турбувати те, чому місце у чорній безодні.
Коли полісмен пішов, Блейк ще довго стояв і дивився на похмуре громаддя церкви. Роберта схвилювало, що не йому одному ця споруда видається лиховісною, і він гадав, скільки правди у розповіді полісмена. Можливо, це тільки легенди, навіяні лихим виглядом храму, але навіть і в цьому разі вони наче зійшли зі сторінок одного з його оповідань.
Полуденне сонце визирнуло з-за розірваних хмар, але не змогло осяяти закіптявілих стін старовинного храму на узвишші. Здавалося дивним, що весняна зелень не торкнулася брунатної висхлої порості церковного двору за парканом. У темному святилищі було щось нестерпно звабливе, і Блейк, підійшовши ближче, почав видивлятися бодай якийсь прохід у насипу, стіні чи іржавій огорожі. Біля сходів у паркані не було жодної щілини, однак з північного боку бракувало кількох прутів — він міг би піднятися сходами і вузькою стежиною уздовж огорожі дістатися потрібного місця. Якщо місцеві так бояться храму, йому ніхто не перешкоджатиме.
Блейк уже видерся нагору і збирався пролізти в отвір, коли раптом його помітили. Глянувши вниз, він зауважив, як люди на площі кинулися врозтіч, роблячи правою рукою той самий знак, що й торговець на вулиці. Вікна у сусідніх будинках позачинялися, а якась огрядна жінка вискочила на вулицю і потягла дітей в облуплений і перекошений будинок. Протиснутися крізь отвір виявилося нехитрою справою, і невдовзі Блейк уже топтав густу вицвілу траву пустельного двору. Судячи зі щербатих надгробків, колись тут був цвинтар, проте, як йому стало зрозуміло, дуже давно. Зблизька велетенський храм пригнічував своєю масивністю, та юнак опанував себе і, наблизившись до нього впритул, перевірив кожні з трьох величезних фронтальних дверей. Двері були міцно зачинені, тож він намірився обійти довкола циклопічної споруди, сподіваючись знайти бодай невеличкий прохід усередину. Але навіть тоді він ще не був упевнений, що хотів би потрапити до похмурого святилища запустіння й мороку, та водночас його з непоборною силою вабила ця надзвичайно химерна споруда.