У ніч проти суботи я не ліг заснути, весь час розмірковуючи про невідомість і дива, що стояли за листом. Мій розум, втомлений від частої зміни жахних і дивовижних фактів упродовж чотирьох останніх місяців, невпинно працював над новими вражаючими даними, кидаючись від сумніву до віри, як уже бувало з попередніми дивовижами. Перед світанком моя невгасима зацікавленість почала брати гору над розгубленістю і тривогою. Божевільний він чи нормальний, зазнав якихось метаморфоз чи просто відчував полегкість, але складалося враження, що Ейкелі насправді зіткнувся з якоюсь неймовірною зміною всієї перспективи його небезпечних досліджень; зміною, що заразом зменшила відчуття небезпеки — справжньої або надуманої — і відкрила нові запаморочливі сфери космічного і надлюдського знання. Моя власна пристрасть до незвіданого анітрохи не поступалася його прагненням, і я відчув, що підхопив від нього хворобливу жагу виходити за межі дозволеного. Скинути осоружні, обмежувальні пута простору, часу і законів природи, щоб налагодити зв’язок з позамежжям, наблизитися до безодні нескінченності з її таємницями — заради цього, безумовно, варто ризикувати своїм життям, душею і здоровим глуздом! Та ще й Ейкелі запевняє, що більше нема жодних перешкод — він сам запросив мене до себе, хоча раніше вперто відмовляв. Я просто тремтів від збудження, думаючи про те, що він може мені повідомити, ціпенів од захвату з однієї лиш думки, що сидітиму в самотньому і нещодавно обложеному сільському будинку з людиною, яка спілкувалася із прибульцями з космосу, сидітиму із жахливим записом та купою листів, в яких Ейкелі підсумовував свої ранні думки.
Отже, у неділю вранці я телеграфував Ейкелі, що зустрінуся з ним у Бреттлборо наступної середи, дванадцятого вересня, якщо його влаштовує ця дата. Лише в одному я не дослухався до його поради, а саме щодо вибору потяга. Сказати правду, я не мав бажання приїжджати до цієї похмурої місцевості проти ночі, тому, замість поїхати потягом, який запропонував мені Ейкелі, я зателефонував до станції і замовив квиток на інший. Прокинувшись якнайраніше і вирушивши потягом о 8:07 до Бостона, я міг встигнути на ранковий до Ґринфілда о 9:25, який прибував туди о 12:22. Це давало можливість пересісти на потяг, що прибував до Бреттлборо о 13:08, одразу після полудня (що набагато зручніше за 22:01), аби зустрітися з Ейкелі і разом з ним вирушити до таємничих пагорбів.
Я повідомив телеграмою про зміну маршруту і був радий вже того вечора отримати відповідь, що моя пропозиція його цілком влаштовує. У телеграмі було написано:
План цілком влаштовує. Зустріну потяг 13:08 середу. Не забудьте запис, листи, світлини. Нікому ні слова, куди їдете. Очікуйте великих відкриттів.
Ейкелі.
Те, що я отримав цю телеграму у відповідь на свою, доставлену йому посланцем зі станції Таунсенд додому чи переказану телефоном, спростовувало будь-які підсвідомі сумніви щодо автора того приголомшливого листа. Я відчув очевидну полегкість — навіть більшу, ніж я на той час міг сподіватися, адже всі мої сумніви мали доволі глибоке коріння. Однак тої ночі я спав міцно і спокійно, а протягом двох наступних днів ретельно готувався до від’їзду.
Я виїхав у середу, як і було домовлено, прихопивши валізу з усім необхідним для подорожі, включно з науковими матеріалами, записом фонографа, світлинами і цілою текою листів Ейкелі. На його прохання, я нікому не повідомив про мету своєї подорожі, бо розумів, що справа потребує повної таємності, навіть якщо все складеться якнайкраще. Думка про майбутній інтелектуальний і духовний контакт з чужими, істотами з позамежжя була приголомшливою навіть для мого вже підготовленого до цього розуму, що вже казати про її можливий вплив на великі маси непоінформованих невігласів? Не знаю, що брало в мені гору — страх чи очікування захопливої пригоди, коли я в Бостоні пересідав на потяг, що ішов на захід спочатку через добре знайомі мені місця, а потім через дедалі менш відомі: Волтгем — Конкорд — Ейер — Фітчбурґ — Гарднер — Етол…