Несподівано чари розвіяла хвиля незрозумілого панічного страху. У Блейка перехопило подих, і, вловивши пильний погляд якогось безтілесного прибульця, він відвернувся від каменя. Блейк відчув себе у полоні якоїсь сутності, чогось незрозумілого — не того, що зачаїлося в камені, але того, що пронизувало його поглядом крізь камінь, якоїсь істоти, здатної невідступно його переслідувати, не маючи потреби навіть дивитися. Відверто кажучи, самé це місце починало недобре впливати на його нерви, чого цілком можна було сподіватися після настільки лиховісної знахідки. До того ж денне світло почало згасати і, позаяк Блейк не мав при собі ніякого джерела освітлення, було зрозуміло, що йому от‑от доведеться піти звідси.
І ось тоді, у густому присмерку, Блейк наче помітив слабкий проблиск сяйва з химерного гранчастого каменя. Він спробував відвести очі, але якась невидима потужна сила знову притягувала його погляд. Може, то слабке радіоактивне фосфоресціювання? І що там було сказано у записах померлого про Осяйний Дельтоедр? І що ж це, врешті-решт, за таке покинуте лігво всесвітнього зла? Що тут коїлося і що може дотепер чаїтися у тінях, відлякуючи навіть птахів? Тепер йому здавалося, що звідкілясь дуже зблизька тягне смородом, звідки саме — незрозуміло. Блейк ухопився за кришку скриньки, яка так довго лишалася відкритою, і різко опустив. Вона легко повернулася на хитромудрих завісах і щільно закрилася над тепер уже чітко видимим сяйвом каменя.
Від гучного металічного клацання угорі наче щось заворушилося, і з-поза опущеної ляди, з вічного мороку шпиля долинуло тихе шарудіння. Без жодного сумніву, то були пацюки, єдині живі створіння, які виявляли свою присутність у цьому проклятому місці, відколи Блейк переступив поріг церкви. Хай там як, а той шерех неабияк його настрахав, і тепер він, не тямлячи себе, кинувся вниз гвинтовими сходами, швидко проминув страшний неф, склепінчастий підвал, вибіг у вечірній присмерк порожньої площі і мчав уздовж моторошних провулків і бульварів Федерал-Гілл, аж поки опинився на людних вулицях центральної частини міста і знайомих брукованих хідниках університетського містечка.
Наступними днями Блейк нікому нічого не розповідав про свою експедицію. Натомість він читав книжки, вивчав підшивки газет за багато років і гарячково намагався розгадати криптограму зі шкіряного записника, знайденого ним серед павутиння ризниці. Як одразу зрозумів Блейк, шифр був не з простих, і після тривалих досліджень він переконався, що записи було зроблено не англійською, латиною, грецькою, французькою, іспанською, італійською і не німецькою мовами. Вочевидь, знадобиться уся його неабияка ерудиція.
Щовечора його охоплювало давнішнє бажання дивитися на захід, де серед наїжачених дахів далекого і майже примарного світу височів давній чорний шпиль, але тепер звичне видовище викликало у Блейка страх. Він знав, який диявольський спадок, які підступи воно приховує, і це знання породжувало в його уяві нові химерні видіння. Поверталися перелітні птахи, і, спостерігаючи за їх ширянням у вечірньому небі, він уявляв, як вони намагаються облітати похмуру самотню вежу. Варто пташиній зграї підлетіти ближче, думав Блейк, як птахи у паніці кидаються врозтіч і сполохано кричать — нечутно звідси через завелику відстань.
У червні в щоденнику Блейка з’явився запис про перемогу над криптограмою. Як він виявив, текст було написано темною мовою акло[187] — нею послуговувалися деякі лихі стародавні культи, відомі йому з давніх досліджень. Дивно, але у щоденнику не було жодного слова про зміст розшифрованого Блейком тексту, хоча й видно — результат його неабияк стривожив і налякав. Там є згадка про якогось Того, Хто Чаїться у Темряві, який пробудився під час споглядання Осяйного Дельтоедра, і божевільні домисли про темні безодні хаосу, з яких він прибув. Про цю істоту мовиться як про таку, що володіє усіма знаннями світу і прагне страшних жертв. Деякі записи Блейка свідчать про його побоювання, щоб та істота, яку, йому здавалося, він прикликав, не вирвалася, хоча при цьому він зауважує, що світло вуличних ліхтарів створює для нього нездоланну перешкоду.
Він часто згадує про Осяйний Дельтоедр, нерідко називаючи його вікном у простір і час, і простежує його історію від створення на темному Юґґоті і до того, як Древні принесли його на Землю. Подібні до морських лілей мешканці Антарктики зберігали його в незвичайній скриньці, потім у руїнах їхніх поселень камінь знайшли змієлюди Валузії, а по багатьох віках у Лемурії в нього зазирнули перші людиноподібні істоти. Він перетинав незнані моря і дивовижні землі, тонув разом із Атлантидою, аж поки його не знайшов у своїх сітях мінойський[188] рибалка і не продав темнолицим купцям з похмурого Кему. Фараон Нефрен-Ка звів навколо нього храм із криптою без жодного вікна, а потім його ім’я було збито з усіх монументів і стерто з усіх записів. Камінь лежав під уламками лиховісного святилища, яке вщент зруйнували жерці й новий фараон, аж поки лопата котрогось із копачів знову видобула його на згубу людству.
187
Вигадана магічна мова. Вперше згадується в оповіданні Артура Мекена «Білі люди», 1899, надалі з’являється у творах багатьох інших авторів.
188
Мінойська цивілізація існувала у бронзову добу на острові Крит (3000–1000 років до н. е.).