Газети початку липня дещо доповнюють Блейкові записи, одначе так стисло і незрозуміло, що на них звернули увагу лише після оприлюднення щоденника. Як з’ясувалося, після вторгнення непроханого гостя у проклятий храм Федерал-Гілл охопив страх. Італійці перешіптувались про незвичайне шарудіння, стукіт і скреготіння у темному шпилі без вікон і благали священиків вигнати істоту, що прийшла у їхні сни. За їхніми словами, щось постійно чатувало біля дверей храму, чигаючи, коли на вулиці стане достатньо темно, аби вийти назовні. Газетні дописи згадували про живучі місцеві забобони, проте не зуміли пролити світла на першопричину того жаху — було цілком зрозуміло, що молоді репортери не надто переймалися копирсанням у минувшині. Написавши про це у своєму щоденнику, Блейк висловлює якесь дивне каяття і згадує про обов’язок поховати Осяйний Дельтоедр і вигнати те, що сам і пробудив, за допомогою денного світла, впустивши його до жахливого гостроверхого шпиля. Водночас він виявляє небезпечне зачарування скринькою і визнає неприродне прагнення, яке не полишає його навіть уві сні, знову відвідати прокляту башту і зазирнути у космічні таємниці сяючого каменя.
А вранці сімнадцятого липня через один із дописів у Джорнел власника щоденника просто затіпало від жаху. То були чергові варіації майже комічних історій про переполох на Федерал-Гілл, однак Блейк сприйняв їх як щось по-справжньому страшне. Під час нічної громовиці на цілу годину вийшла з ладу система міського освітлення, і під час цього затемнення тамтешні італійці мало не збожеволіли від страху. Ті, що жили поблизу клятого храму, заприсягалися, що потвора зі шпиля скористалася з тимчасової відсутності світла і спустилась до нижньої частини церкви, здійнявши там оглушливий стук і грюкіт, страшенно усіх наполохавши. Зрештою вона з гуркотом піднялася в башту, звідти було чути брязкіт скла. Потвора могла іти, скільки сягала пітьма, однак світло неодмінно змушувало її тікати.
Коли електричний струм знову побіг дротами і яскраво засяяли вуличні ліхтарі, у башті здійнялася метушня, бо навіть слабенький проблиск світла крізь стулки на закіптюжених вікнах виявився для цієї істоти нестерпним. Вона з шумом прослизнула до свого похмурого укриття у шпилі, і дуже вчасно, адже яскравий потік світла миттю загнав би потвору у безодню пітьми, звідки і викликав її недоумкуватий зайда. Протягом години темряви, під дощем, абияк прикриваючись складеними газетами та парасольками, довкруж церкви роївся натовп молільників зі свічками й ліхтарями — наче світлова варта, що стереже місто від нічного страхіття з пітьми. Одного разу, стверджували ті, що стояли найближче до храму, зовнішні двері страшенно грюкнули.
Але навіть не це було найстрашніше. Увечері того ж дня Блейк прочитав у Баллетін про знахідку репортерів. Не витримавши спокуси добути сенсаційний матеріал і здолавши страх, пара відчайдухів, попри застороги стурбованих італійців, після кількох невдалих спроб відчинити двері пролізли у храм через підвальне віконце. У храмі вони виявили, що пил на підлозі у вестибюлі та сутінковому нефі геть увесь помережаний дивними слідами, а напівзотлілі подушки крісел і парчева оббивка лавиць роздерті на клапті й безладно повсюди розкидані. Скрізь стояв неприємний запах, де‑не-де було видно жовтуваті плями і рештки чогось подібного до головешок. Прочинивши двері до башти, репортери на якусь хвилю завмерли — їм вчулося, буцімто хтось нагорі шарудить, — і не виявили на вузьких гвинтових сходах і сліду пилюки.
У самій башті пил теж де‑не-де було стерто. Репортери розповідали про восьмигранний кам’яний постамент, перекинуті готичні крісла, чудернацькі гіпсові статуї, але найдивовижніше — не згадали ані про понівечений скелет, ані про металеву скриньку. А найбільше Блейка занепокоїла — окрім згадок про жовтаві плями, головешки і гидкий запах — остання деталь, що пояснювала брязкіт скла. Усі без винятку стрілчасті вікна у башті було вибито, а два із них нашвидкуруч невміло законопачено зібганою парчевою обшивкою і кінським волосом із подушок, їх позапихали у дірки між перекошеними стулками віконниць. На нещодавно прометеній підлозі лежали розкидані клапті парчі та жмутки кінської волосіні, наче когось перервали посеред спроби влаштувати всередині башти цілковиту темряву, аби, як і колись, з вулиці не міг пробитися жоден промінчик світла.