Ейкелі, як похапцем повідомив мені Нойєс, радий бачити мене і готовий прийняти попри те, що раптовий напад ядухи не дасть йому змоги належно виконувати роль господаря ще день-два. Ці напади значною мірою впливають на нього, бо завжди супроводжуються лихоманкою і загальною слабкістю. Поки вони тривають, він почувається геть безпорадним — мусить говорити пошепки, а ще робиться немічним і незграбним. У нього також напухали ноги та щиколотки, тож він змушений був їх бинтувати, як хворий на подагру дід. Сьогодні він не в найкращій формі, тож мені доведеться самому подбати про себе і задовольняти свої потреби. Втім, він охоче побалакає зі мною. Ейкелі чекає у кабінеті — ліворуч від передпокою, в кімнаті із зачиненими віконницями. Нездужаючи, він уникає сонячного світла, бо його очі стають занадто чутливими.
Коли Нойєс попрощався зі мною і поїхав кудись на північ, я повільно попрямував до будинку. Двері лишилися напівпрочиненими, але перше ніж увійти до будинку, я допитливо глянув на нього, намагаючись зрозуміти, що мене так вразило. Комори та повітки мали доволі звичайний вигляд, а старенький «форд» Ейкелі я помітив у просторому відкритому гаражі. І тут мені відкрився секрет того, чому все здавалося дивним — це враження навіювала цілковита тиша. Зазвичай на фермі бодай час від часу можна щось почути, хоча б якусь живність, але тут не було жодних ознак життя. А як же кури і свині? Як же корови, яких у Ейкелі, судячи з його слів, було кілька? Можна припустити, що вони на пасовищі, собак могли продати, але ж не чути було навіть квоктання і рохкання!
Я не став більше затримуватися, рішуче прочинив двері, увійшов і зачинив їх за собою, що потребувало певної сили волі. Опинившись у приміщенні, я одразу ж відчув непереборне бажання втекти. Не те щоб приміщення виглядало відразливим; навпаки, я подумав, що, оздоблене у пізньому колоніальному стилі, воно мало довершений і вишуканий вигляд і приємно вражало, — у господаря був гарний смак. Бажання тікати викликало щось невловиме і непевне. Імовірно, якийсь дивний запах, хоча для мене був звичним легкий запах цвілі, притаманний навіть найгарнішим старовинним фермерським будинкам.
Я відкинув тривожні вагання і, пригадавши настанови Нойєса, смикнув за мідну ручку білих фільончастих дверей зліва. Як мене і попереджали, було темно; увійшовши, я відчув той самий незвичайний запах, тут він був сильнішим. Окрім цього, у повітрі відчувалася слабка, майже невловима вібрація. На якусь мить зачинені віконниці зробили мене майже сліпим, аж тут винувате кахикання чи то шепіт привернули мою увагу до крісла в дальньому, темнішому кутку кімнати. Серед густого мороку проглядалися білі обриси рук і обличчя; наступної миті я перетнув кімнату, аби привітатися з людиною, що намагалася заговорити. Хоч як темно було в кімнаті, я упізнав господаря, бо неодноразово дуже уважно вивчав його світлину, і зараз не мав сумніву, що бачу саме його суворе, обвітрене обличчя з охайно підстриженою сивою борідкою.
Та, придивившись уважніше, я відчув, що радість від зустрічі заступають сум і тривога: поза сумнівом — переді мною було обличчя дуже хворої людини. Мені здалося, що якась небезпечніша за ядуху недуга чаїться за цим напруженим скам’янілим обличчям і незмигними скляними очима; тільки тепер я зрозумів, як тяжко позначилося на ньому все пережите. Хіба цього не вистачить, аби зламати будь-кого, і хіба навіть хтось молодший та міцніший зміг би витримати зустріч із забороненим? Мої побоювання справдилися: несподівана полегкість прийшла до нього запізно, а тому не врятувала від повного занепаду здоров’я. Було прикро бачити, як його слабкі, кволі руки безсило лежали на колінах. На ньому був просторий халат, а голову і шию прикривав яскраво-жовтий чи то шарф, чи то каптур.
Тут я помітив, що він намагається заговорити до мене — тим самим сухим шепотом, яким раніше привітався. Спершу мені було важко розбирати слова, бо сірі вуса приховували рухи губ, і щось у звучанні голосу мене дуже стривожило; та невдовзі я зосередився і зміг на диво добре усе розуміти. Говірка була очевидно не місцевою, а мова відрізнялась навіть більшою вишуканістю, ніж можна було судити з його листів.
— Пан Вілмарт, якщо не помиляюся? Пробачте, що не встаю привітати вас. Пан Нойєс, мабуть, сказав, що я заслаб, та попри це, я не міг вас не запросити. Ви читали мого останнього листа, але я маю ще багато чого сказати вам завтра, коли почуватимусь краще. Не можу передати словами, наскільки мені приємно після тривалого листування познайомитися з вами особисто. Сподіваюся, ви привезли листи? І світлини? І записи фонографа? Пан Нойєс залишив вашу валізу у передпокої — ви, певно, помітили. Боюся, що сьогодні вам доведеться подбати про себе самому. Ваша кімната нагорі — просто над цією, а ванна кімната біля сходів, двері до неї прочинені. Для вас накрито стіл у їдальні — туди можна потрапити через двері праворуч. Поїсти можете у будь-який час, коли забажаєте. Завтра я зможу бути більш гостинним господарем, але зараз через кволість почуваюся зовсім безпорадним.