Промовець на хвильку замовк, помітивши, як я здригнувся від його слів.
— Що ж, пане Вілмарте, вирішувати вам; можу лиш додати, що людина, яка настільки любить все незвичайне, цікавиться фольклором, не повинна змарнувати такої нагоди. Вам нема чого боятися. Всі переміщення цілком безболісні, до того ж механічні відчуття можуть приносити справжню насолоду. Коли електроди вимкнено, ви просто занурюєтесь у сон, сповнений яскравих фантастичних видінь.
А зараз, якщо ви не проти, ми відкладемо нашу розмову до завтра. Добраніч — тільки поверніть усі перемикачі в крайнє ліве положення, не має значення, в якому порядку це робити, хоча прилад з лінзами краще вимикати останнім. Добраніч, пане Ейкелі, і поставтесь до нашого гостя з усією можливою увагою! Ну як, готові вимикати?
На цьому промова урвалася. Я бездумно підкорився і вимкнув усі прилади, хоча й не розумів, що відбувається; в голові у мене паморочилося. Почувся шепіт Ейкелі, він попросив мене залишити всі прилади на столі, як були. Він ніяк не прокоментував того, що відбувалося, та й навряд чи моя перевтомлена свідомість могла сприйняти щось іще. Я почув, як господар запропонував мені взяти лампу із собою, і зробив з цього висновок, що тепер він хотів побути на самоті, у темряві. Йому вже час відпочивати, адже його розповіді удень і ввечері могли виснажити навіть здорового. Все ще ошелешений, я побажав господареві надобраніч і пішов нагору з лампою в руці, хоча в кишені у мене лежав чудовий ліхтарик.
Я був радий покинути цей кабінет із дивним запахом і тривожним відчуттям вібрації; водночас ніяк не міг позбутися нав’язливого відчуття страху, небезпеки та космічної неприродності того, що відбувалося внизу. Дика, пустельна місцевість, темний, похмурий, порослий лісом схил пагорба, що так близько підступав до обійстя; сліди на дорозі, хворий, непорушний господар будинку, його шепіт у пітьмі; диявольські циліндри і прилади, а понад те — пропозиція піддатися нечуваній хірургічній операції і здійснити немислиму подорож — все це одне за одним вразило мене з такою силою, що підірвало мою волю і геть виснажило.
Особливо мене шокувала та обставина, що мій провідник — Нойєс — був учасником страхітливого давнього ритуалу — шабашу, записаного фонографом, хоча я одразу відчув у його голосі щось віддалено знайоме. Ще одним потрясінням стало моє ставлення до господаря, воно вражало мене щоразу, коли я намагався його обдумати. Наскільки я відчував до нього симпатію раніше, читаючи листи, настільки ж неприємне враження він справив на мене сьогодні. Здавалося, його хвороба мала б викликати співчуття, але натомість мене проймав дрож страху. Він був таким безживним, малорухомим, схожим на труп; а цей безупинний нелюдський шепіт став мені просто ненависним!
Мені спало на думку, що це шепотіння відрізнялося від усього, що мені будь-коли доводилось чути; що, попри дивну непорушність прихованих вусами губ шепотуна, в ньому відчувалась якась невидима сила і потуга, дивна для здушеної мови астматика. Я міг розібрати кожне слово людини, що говорила до мене з протилежного кутка кімнати, а раз чи двічі навіть здалося, що слабкі, але проймаючі звуки його мови виказували не так слабкість, як умисне приховану силу — я тільки не міг здогадатися, приховану з якою метою. Від самого початку в тембрі голосу відчувалося щось тривожне. Тепер, коли я спробував розібратися в цьому, мені здалося, що таке враження викликала та сама причина, яка зробила незрозуміло лиховісним для мене і голос Нойєса. Але де або коли я чув шепіт Ейкелі? — це було запитання без відповіді.
Зрозумілим було одне — я не хотів би провести тут іще одну ніч. Мій науковий запал випарувався, розчинившись у страху й відразі, і тепер у мене лишилося тільки одне бажання — якнайскоріше вирватися з тенет цих хворобливих неприродних одкровень. З мене годі. Цілком вірогідно, що дивні космічні контакти відбувалися насправді — але нормальній людині не варто було мати з ними справу.
Мені здавалося, що зусібіч мене оточує блюзнірство і починає придушувати всі інші відчуття. Я подумав, що цієї ночі не зможу заснути, тож загасив лампу і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Звісно, це було безглуздо, проте я готувався до будь-яких несподіванок, стискаючи правою рукою про всяк випадок прихоплений із собою револьвер, а лівою — кишеньковий ліхтарик. Знизу не долинало жодного звуку, і я уявляв собі, як мій господар застиг у кріслі, наче мрець, а довкола — безпросвітна пітьма.
Звідкілясь чулося цокання годинника, і звичність цього звуку оповила мене почуттям вдячності. Втім, цей звук нагадував мені про ще одну тривожну обставину — про цілковиту відсутність ознак тваринного життя. Поза сумнівом, худоби на фермі не було, і тепер я усвідомив, що не було і звичайного шуму дикої природи. Якщо не брати до уваги лиховісного плюскоту далеких струмків, ця непорушна тиша була неприродною, космічною, і я сушив собі голову над запитанням — яка невидима згуба із надр далеких зірок спостигла цю місцевість. Я пригадав, що у давніх легендах собаки та інші тварини завжди ненавиділи прибульців, і подумав, що могли означати ті сліди на дорозі.