За один антарктичний сезон ми планували дослідити якомога більший район, а в разі нагальної потреби затриматись іще, зосередившись передусім на районі гірських хребтів і на плато південніше від моря Росса, там, де раніше вже побували Шеклтон, Амундсен, Скотт і Берд[49]. Маючи можливість часто змінювати базування табору і перелітати на великі відстані, ми сподівалися добути безпрецедентну кількість матеріалу; найбільше нас цікавив докембрійський період, адже зразки антарктичних порід того часу дуже нечасто потрапляли до рук науковців. Ми хотіли також привезти із собою і якнайбільше органічних скам’янілостей, позаяк знання ранньої історії цього суворого царства льоду і смерті надзвичайно важливе для розуміння минулого Землі. Загальновідомо, що у давні часи клімат на антарктичному материку був теплим і навіть тропічним, а рослинний і тваринний світ — різноманітним і багатим; нині ж з усього цього розмаїття збереглися тільки лишайники, морська фауна, павукоподібні та пінгвіни у північних областях континенту. Ми сподівалися поповнити й уточнити інформацію про усі ці форми життя. Якщо буріння виявить сліди органіки, ми за допомогою вибуху розширимо отвір, аби добути зразки потрібного розміру і в доброму стані.
Ми бурили на різній глибині, якщо тільки ґрунт або скельні породи давали таку змогу, і оскільки зазвичай товщина льодового покриву становила милю або і дві, доводилося шукати бодай частково відкриті ділянки на гірських хребтах і схилах. Ми не могли дозволити собі втрачати час на буріння навіть значно тоншого льоду, хоча Пебоді й винайшов спосіб його розтопити за допомогою вмонтованих у бур мідних електродів з живленням від бензинової динамо-машини. Однак після кількох спроб ми відмовилися від цього методу. Такі плани є у майбутньої експедиції Старквезера-Мура, попри застереження, з якими я виступив після нашого повернення з Антарктики.
Широкий загал знає про Міскатонікську експедицію завдяки нашим постійним радіограмам до Аркгем Едвертайзер і Ассошіейтед Пресс та пізніше опублікованим нашим з Пебоді статтям. У нашій експедиції було чотири представники університету — Пебоді, Лейк з факультету біології, Етвуд з факультету фізики (він же метеоролог), я — геолог та номінальний керівник групи, а також шістнадцять помічників: сім студентів останнього курсу і дев’ять кваліфікованих механіків. Серед цих шістнадцятьох дванадцятеро були вправними пілотами і всі, за винятком двох, були досвідченими радистами. Восьмеро з нас добре зналися на навігації та вміли користуватися компасом і секстантом, в тому числі Пебоді, Етвуд і я. Окрім того, на двох наших суднах — колишніх китобоях, чиї дерев’яні корпуси додатково зміцнили для плавання серед криги і обладнали додатковими паровими двигунами, — були цілковито укомплектовані команди. Кілька пожертв Фундації Натаніела Дербі Пікмена забезпечили фінансування нашої експедиції, тож готувалися ми надзвичайно ретельно, хоча й без великої рекламної кампанії. Собак, сани, намети з усім необхідним спорядженням, розібрані частини літаків доправляли до Бостона і там вантажили на борт. Ми чудово підготувалися до виконання своїх непростих завдань, і усім, що стосувалося харчів, транспорту і забезпечення табору, ми завдячуємо безцінному досвіду наших видатних попередників. Щоправда, численність цих попередників та їх заслужена слава стали причиною того, що наша експедиція, попри її немалі досягнення, залишилась майже невідомою для світової спільноти.
У газетах повідомлялося, що ми відпливли з гавані Бостона 2 вересня 1930 року і рухалися вздовж узбережжя, потім пройшли Панамський канал, взяли курс на Самоа, а звідти до Гобарта на Тасманії, де востаннє поповнили запаси продовольства. Жоден член нашої експедиції не був раніше у полярних широтах, тож ми цілком покладалися на ветеранів китобійного промислу в антарктичних водах — Джея Б. Дугласа, капітана брига Аркгем і керівника морської частини подорожі, а також Георга Торфіннсена, капітана барка Міскатонік. Відколи ми залишили населені землі позаду, сонце в зеніті дедалі більше хилилося до небокраю і що не день, то довше трималося в небі. Близько 62 градусів південної широти з’явилися перші айсберги — схожі на столи брили з прямовисними схилами; ще до Південного полярного кола, зустріч з котрим ми святкували двадцятого жовтня з належними чудернацькими ритуалами, нам стали завдавати клопоту крижані затори. Після тривалої подорожі тропіками особливо дошкуляло суттєве зниження температури, але я намагався не занепадати духом, готуючись до ще важчих випробувань. У мене часто викликали захват дивні атмосферні явища, серед них напрочуд яскравий, перший у моєму житті міраж, коли далекі айсберги раптово перетворилися на зубчасті стіни неймовірних космічних замків.
49
Джеймс Кларк Росс, Ернест Генрі Шеклтон, Роальд Амундсен, Роберт Фолкон Скотт, Річард Берд — видатні дослідники Антарктики.