Матрос Ларсен був першим, хто побачив зубчасту лінію таємничих конусів та вершин попереду, і його крик змусив усіх кинутися до ілюмінаторів. Попри високу швидкість літака, складалося враження, що гори не наближалися взагалі, здавалося, що вони страшенно далеко, а видно їх лише завдяки неймовірній висоті. Але з часом вони похмурими масивами почали заступати західну частину обрію, і ми змогли роздивитися голі, позбавлені рослинності, темні вершини. Нас охопило незвичайне відчуття дива, навіяне спогляданням цих залитих рожевим антарктичним світлом велетнів на тлі хмар крижаного пилу, що мінилися усіма барвами веселки. У цьому видовищі був якийсь натяк на вічну глибоку таємницю і обіцянку її відкрити. За цими позбавленими життя жахливими хребтами, здавалося, були розчахнені зловісні ворота до заборонених сфер підсвідомого і безодень давніх часів, простору та вимірів, не відомих раніше людині. Я не міг не відчувати присутності чогось лихого — гір божевілля, чиї далекі схили здіймалися над прірвою, за якою не було вже нічого. Огортаючи вершини, напівпрозорий серпанок хмар наче шепотів про значно більшу від земних просторів невимовну позамежність, а водночас нагадував про віддаленість, окремішність, спустошеність і вічну смерть неходженого і неосяжного південного світу.
Молодий Денфорт звернув нашу увагу на цікаву особливість обрисів гірських вершин — складалося враження, що їх обліпили правильної форми куби; про них згадував Лейк, порівнюючи з примарними руїнами первісних храмів на оповитих хмарами гірських вершинах в Азії, дивних і загадкових, як на полотнах Реріха. І справді, було щось реріхівське в цьому неземному континенті з його верховинними таємницями. Я вперше відчув це у жовтні, побачивши здаля Землю Вікторії, а зараз мої тодішні почуття ожили з новою силою. У підсвідомості почали вимальовуватися доісторичні міфічні образи; як нагадував цей мертвий простір сумнозвісне плато Ленґ із прадавніх манускриптів! Дослідники міфології вважають, що це плато розташоване десь у Центральній Азії, однак родова пам’ять людства — або його попередників — сягає давніх давен, і цілком можливо, що деякі легенди беруть початок у землях, горах і страхітливих храмах, які існували ще за тих часів, коли не було ані самої Азії, ані будь-якої відомої нам людської цивілізації. Найсміливіші містики натякали, що уривки з Пнакотикських рукописів [100]були написані ще до плейстоцену[101], і припускали, що послідовники Тсатоґґуа, як і він сам, не були людьми. Але хай там де і коли існував Ленґ, це було не те місце, куди я хотів би потрапити. Не вабила мене і перспектива опинитися поблизу тієї землі, що породила дивовижних архейських монстрів, про яких нещодавно згадував Лейк. Тієї миті я пошкодував, що колись читав страхітливий Некрономікон і вів тривалі бесіди з університетським фольклористом Вілмартом, людиною ерудованою, але неприємною.
Цей настрій не міг не погіршити мого і так неприхильного ставлення до дивних міражів, що завдяки мінливому світлу поставали перед нашими очима, коли ми наближалися до гірських хребтів і вже можна було розрізнити нерівну поверхню передгір’я. За минулі тижні я бачив десятки полярних міражів, і окремі з них не поступалися нинішньому яскравістю і неймовірною правдоподібністю, однак цей останній був чимось новим, ніс у собі якусь приховану загрозу, і я здригнувся вже від самого вигляду нескінченного лабіринту фантастичних стін, веж і мінаретів, створених сніговим пилом над нашими головами.
Здавалося, що перед нами лежить велетенське місто, побудоване за канонами невідомої людству архітектури; пропорції чорних як ніч конструкцій свідчили про дивовижне спотворення законів геометрії і були химернішими за будь-який гротеск, породжений похмурою ексцентричністю. Були там зрізані конуси із зазубреними краями та колонами на вершинах, подекуди роздутими і накритими тонкими зубчастими дисками; поруч із ними розташувалися дивні пласкі фігури, що складалися з численних прямокутних плит, або з круглих пластин, або з п’ятикутних зірок, що накладалися одна на одну. Там були складені конуси та піраміди, декотрі переходили у циліндри, куби або зрізані конуси й піраміди, а часом навіть у гостроверхі шпилі, що дивним чином купчилися групами по п’ять у кожній. Усі ці складні конструкції, неначе породжені маренням, сполучалися на запаморочливій висоті трубчастими містками. Міражі такого масштабу викликали побожний страх і пригнічували несусвітніми розмірами. Подібні міражі не були чимось цілком новим, щось схоже у 1820 році спостерігав і навіть замалював арктичний китобій Скорсбі[102], але тут і зараз міраж виглядав моторошно: дивлячись на темну стіну незнайомих гір попереду, ми не забували, які дивні відкриття зробили тут наші друзі, а також не виключали того, що з ними, тобто з більшою частиною нашої експедиції, могло трапитися лихо, а тому цілком природно, що у міражі нам вбачалися потаємна загроза і безмежне зло.
100
Пнакотикські рукописи — вигаданий Лавкрафтом містичний корпус текстів, які згадуються у багатьох творах як самого Лавкрафта, так і його послідовників. Уперше Пнакотикські рукописи згадуються в оповіданні «Поляріс».