Близько четвертої дня, облетівши чималу ділянку місцевості в пошуках Гедні і переконавшись, що він таки зник безслідно, ми відправили на «Аркгем» продумане повідомлення для подальшої передачі усім зацікавленим; вважаю, ми вчинили правильно, зробивши його текст стриманим і уникнувши зайвих подробиць, а тому все вийшло, як ми того й хотіли. Найдетальніше ми описали неспокійну поведінку наших собак біля біологічних знахідок, чого й слід було очікувати після звітів бідолашного Лейка. Здається, ми не згадували, що вони були настільки ж збуджені, обнюхуючи зеленкуваті мильні камені та ще деякі предмети, які лежали серед усього безладу як у таборі, так і на місці буріння. Наукове приладдя, деталі літаків і механізми були пошкоджені, розкидані шаленим вітром — складалося враження, наче його охопила надмірна цікавість і він надумав покопирсатися у чужих речах.
Про чотирнадцять знайдених істот ми повідомили, що вони сильно пошкоджені, але і цього достатньо, аби визнати опис Лейка цілком і повністю точним. Нам було нелегко приховувати емоції з цього приводу, а також не називати точної кількості і не згадувати, де саме ми їх знайшли. На той час ми домовилися не повідомляти нічого про безумство, яке, імовірно, охопило людей Лейка, та й чим іще, як не божевіллям, можна було пояснити поховання шести пошкоджених істот навстоячки у сніговій могилі на глибині дев’яти футів під п’ятикутними і поцяткованими візерунками крижаними курганами. Візерунки достеменно повторювали малюнок на мильних каменях із мезозойських і третинних пластів. Вісім непошкоджених екземплярів, про яких згадував Лейк, схоже, забрав із собою вітер.
Ми з Денфортом намагалися не розтривожити громадськість, і майже нічого не повідомили про жахливий переліт над горами наступного дня. Було зрозуміло, що лише повністю розвантажений літак зможе перелетіти через настільки високі гори, а тому з розвідувальною місією вилетіли лише ми удвох. Коли о першій ночі ми повернулися на базу, Денфорт був на межі істерики, однак зумів зберегти показний спокій. Мені було неважко переконати його дати обіцянку нікому не показувати наші записи і замальовки, а також інші речі, які ми сховали у кишенях, і розповідати всім виключно те, що ми домовились зробити надбанням громадськості; а ще приховати наші плівки і проявити їх пізніше, без свідків. Таким чином, моя розповідь буде новиною не тільки для всього світу, а й для Пебоді, Мактая, Роупса, Шермана та всіх інших членів експедиції. Насправді, Денфорт виявився ще більшим мовчуном, аніж я, бо він бачив — чи йому здавалося, що бачив — речі, про які він не сказав нічого навіть мені.
Як усі знають, у звіті ми розповідали про важкий злет, про підтвердження припущення Лейка щодо того, що найвищі вершини складаються зі сланцевих та інших давніх порід, незмінних, щонайменше, із середини нижньокритського періоду; знову згадали про кубічні, незвичайно правильної форми утворення на схилах гір, що складалися в подобу фортечних мурів; повідомили, що з огляду на вигляд розколин тут є вкраплення вапняку; припустили, що деякі схили і перешийки цілком можуть здолати досвідчені альпіністи. І, нарешті, повідомили, що по той бік загадкових гір на висоті двадцяти тисяч футів[103] лежить справді неоглядне плато, давнє, як і самі гори, з порізаною скельними утвореннями поверхнею, що виступали з-під тонкого льодового шару, і з низькими передгір’ями, які плавно піднімаються від поверхні плато до найвищих гірських піків.
Ця інформація цілком відповідала дійсності і повною мірою задовольнила всіх у таборі. Нашу відсутність упродовж шістнадцяти годин — значно довше, аніж того вимагали сам політ, посадка, побіжна розвідка і збирання гірських порід — ми пояснювали незрозумілими і тривалими поривами зустрічного вітру і чесно сказали, що зробили вимушену посадку на дальньому плато. На щастя, наша розповідь здалася всім цілком правдивою і доволі звичайною, тому нікому навіть на думку не спало взяти з нас приклад і повторити політ. Але якби хтось таки надумав летіти, я доклав би усіх зусиль, аби його відрадити — не можу сказати, як у цьому випадку вчинив би Денфорт. Поки нас не було, Пебоді, Шерман, Роупс, Мактай і Вільямсон як бджоли трудилися над відновленням двох кращих літаків Лейка, бо їх системи керування були неймовірним чином пошкоджені.