Ми вирішили наступного ранку завантажити літаки і, не гаючи часу, повернутися на попередню базу. Звісно, це був обхідний, однак найбезпечніший шлях до затоки Мак-Мердо, адже прямий переліт через незнайомі простори старого мертвого континенту міг виявитися багатим на нові несподіванки. З огляду на трагічну загибель наших товаришів і вихід з ладу бурової установки подальші дослідження видавалися неможливими. Понад те, всі наші сумніви та страхи, якими ми ні з ким не ділилися, змушували якнайскоріше покинути цей південний континент — оселю божевілля та відчаю.
Широкому загалу відомо, що наше повернення додому минуло без лихих пригод. Після швидкого безпосадкового перельоту наші літаки двадцять сьомого січня надвечір приземлилися на старій базі, а вже двадцять восьмого ми дісталися до табору біля затоки Мак-Мердо, зробивши тільки дві короткочасні зупинки, одну з яких спричинила поломка хвостових рулів через шалений вітер над крижаними полями. А ще за п’ять днів «Аркгем» і «Міскатонік» з експедицією та обладнанням на борту, ламаючи кригу, вийшли в море Росса, залишивши на заході Землю Вікторії і громаддя гір на тлі тривожного антарктичного неба, які насмішкувато вишкірялися нам навздогін. Пориви і стогони вітру перетворювались на дивні мелодії, від яких всередині все ціпеніло. Менш як за два тижні ми остаточно залишили позаду полярні землі, нарешті звільнившись із полону цього проклятого примарного світу, де життя і смерть, простір і час вступили в диявольську блюзнірську спілку задовго до того, як матерія почала пульсувати і розвиватися на ще не затверділій земній поверхні.
Від часу нашого повернення ми робили усе можливе, аби відохотити інших від подальшого дослідження антарктичного континенту і як один тримали язик за зубами, нікого не втаємничуючи у наші сумніви та здогадки. Навіть молодий Денфорт, попри тяжкий нервовий розлад, відвідуючи лікарів, жодним словом не прохопився. Як я уже казав раніше, навіть зі мною він тримав рот на замку — було щось таке, що, як йому здавалося, бачив тільки він; я ж гадаю, що його психологічний стан значно поліпшився б, виклади він усе як на сповіді. Зізнання могло б зняти з його душі тягар і багато чого прояснити, навіть якщо все це було наслідком пережитого ним потрясіння. Таке враження склалося у мене, коли він зрідка втрачав контроль і починав нашіптувати мені божевільні речі, які палко заперечував, щойно йому вдавалося знову себе опановувати.
Нам було дуже нелегко стримувати відчайдухів, яким кортіло побачити великий білий континент, але надмірні зусилля могли зашкодити справі, відігравши роль подразника. Ми мали б із самого початку зрозуміти, що людська цікавість непогамовна і що опубліковані нами звіти про експедицію спонукають інших вирушити на пошуки незвіданого. Звіти Лейка про знайдених істот привернули неабияку увагу натуралістів і палеонтологів, хоча нам вистачило здорового глузду ніде не демонструвати ні частин тіл похованих особин, ні світлин з ними. Також ми не продемонстрували ні кісток з глибокими надрізами, ні зеленкуватих мильних каменів; ми з Денфортом ретельно приховували світлини і замальовки, зроблені на високому плато по інший бік хребта, — нам доводилось розправляти зім’яті аркуші, зі страхом вдивлятись у них, а потім, зібгавши, класти в кишені. Але тепер готується експедиція Старквезера-Мура, яка, поза сумнівом, буде оснащена значно краще за нашу. Якщо зараз не відрадити від експедиції, ці гарячі голови дістануться до самого серця Антарктики, будуть розтоплювати кригу і бурити свердловини, аж поки не видобудуть із надр щось таке, що може покласти край існуванню людства. Тому я, нарешті, порушую обітницю мовчання і розкажу геть усе, а серед іншого, і про жахливу безіменну істоту по той бік Гір божевілля.
Не маю жодного бажання навіть подумки повертатися до табору Лейка, роблю це над силу, але треба розповісти, що ми насправді знайшли і там, і далі, за страхітливою стіною гір. Постійно виникає спокуса опускати деталі, не робити однозначних висновків і говорити натяками, оминаючи факти, але думаю, що й без того уже багато чого сказано, лишається тільки заповнити прогалини, розповісти про виявлені у таборі страхітливі речі. Я вже згадував про сплюндровану вітром місцевість, потрощені укриття, виведені з ладу машини, дивний неспокій серед тварин, зникнення саней та іншого. Розповідав про загибель людей і собак, про те, що кудись зник Гедні, про шість незвично похованих істот без особливих пошкоджень зовнішніх тканин, особливо беручи до уваги, що вони пролежали під землею сорок мільйонів років. Не впевнений, чи згадував я, що одного собачого трупа ми так і не знайшли — тоді цим не надто переймалися, і тільки згодом ми із Денфортом звернули на це увагу.