Оце і було те найгірше, що сталося в таборі, однак інші речі викликали не меншу розгубленість. Ми не могли пояснити зникнення Гедні, собаки, восьми неушкоджених організмів, трьох саней, деяких інструментів, ілюстрованих науково-технічних книжок, письмового приладдя, електричних ліхтарів і батарей, харчів та пального, обігрівачів, запасних наметів, хутряних костюмів та інших речей. Так само викликали подив розмиті плями на деяких аркушах паперу і свідчення стороннього втручання та експериментів з авіаційною технікою, а також іншими механічними пристроями як у самому таборі, так і біля свердловин. Складалося враження, що наших собак непокоїли ці дивним чином розладнані машини. На додачу, у комірчині хтось перевернув усе догори дригом; деякі продукти повністю зникли, а найбільше вражала купа консервних бляшанок, якось по-чудернацькому відкритих і кинутих абияк. Ще однією загадкою була і неймовірна кількість розкиданих сірників — серед них траплялися цілі, але переважали зламані або використані. Також викликали питання дивні розрізи на двох чи трьох наметах і хутряних костюмах — було схоже, що хтось їх невміло намагався для чогось пристосувати. Картину руйнівного безумства також доповнювали нешанобливе ставлення до тіл померлих людей і собак та дивне поховання рештків давніх істот. Про всяк випадок, ми ретельно сфотографували ці наочні свідчення божевілля, яке охопило табір, і тепер використаємо світлини для посилення наших аргументів проти експедиції Старкветера-Мура.
Перше, що ми зробили, знайшовши в укритті тіла, це сфотографували і розкопали низку дивовижних могил, які нагадували п’ятикутні снігові кургани. Ми не могли не зауважити подібності цих жахливих могил до крапчастих візерунків на дивних зеленкуватих мильних каменях, як їх описав бідолашний Лейк. Натрапивши на ці камінці серед купи інших мінералів, ми ще раз переконались у його правоті. Одразу уточню, що камені дуже неприємним чином нагадували зірчасті голови давніх істот, і ми всі зійшлися на тому, що ця схожість могла сильно вплинути на розбурхану уяву виснажених втомою людей Лейка. Вперше побачивши поховання, ми з Пебоді заціпеніли від жаху, наша уява поринула у шокуючий світ первісних міфів із книг та оповідей. Ми дійшли думки, що самий лиш вигляд і тривала присутність цих істот у поєднанні з гнітючою полярною самотністю і диявольським гірським вітром могли довести групу Лейка до божевілля.
Адже божевілля, що обрало за мішень Гедні — єдиного, хто міг вижити — було тим єдиним поясненням, з яким усі погодилися; принаймні, якщо вірити сказаному вголос. Утім, я не настільки наївний, аби заперечувати, що кожен із нас міг мати інші, свої пояснення трагедії, однак вони здавалися нам занадто фантастичними, і здоровий глузд не дозволяв нам їх озвучити. Вдень Шерман, Пебоді й Мактай здійснили тривалий обліт місцевості, намагаючись за допомогою польового бінокля розшукати сліди Гедні або щось із зниклих речей, але так нічого і не знайшли. Повернувшись на базу, вони повідомили, що пасмо гір-титанів простягається безмежно далеко як праворуч, так і ліворуч, не знижуючись і не надто змінюючи вигляд. Але, на деяких піках чіткіше вимальовувалися правильної форми куби і щось подібне до фортечних мурів, що робило їх ще більше схожими на руїни в азійських горах з полотен Реріха. Що ж до загадкових отворів — входів до печер, то вони доволі рівномірно розподілялися на безсніжних темних вершинах.
Попри всі пережиті жахи, ми зберегли науковий запал і бажання пізнати невідомий світ там, за таємничими горами. Ми без зайвих подробиць повідомили, що після виснажливого дня страхів і загадок лягли опівночі відпочивати. Наступного ранку ми запланували здійснити ще один або кілька розвідувальних польотів через гори, узявши тільки камеру для аерофотозйомок і геологічне спорядження. Вирішили, що першими летимо ми з Денфортом, а тому о сьомій ранку ми підвелися і почали готуватися до вильоту, однак через потужний вітер — про що ми сповістили у короткому бюлетені для зовнішнього світу — нам довелося відкласти політ майже до дев’ятої.
Я уже повторював ту непереконливу історію, якою після нашого повернення через шістнадцять годин ми поділилися з товаришами у таборі й зі всіма іншими за межами крижаного континенту, кому ми адресували наші повідомлення. А тепер настав час виконати тяжкий обов’язок і доповнити цей звіт бодай дещицею того, що ми насправді бачили у прихованому по той бік гірських хребтів світі і про що ми раніше не зважувались розповідати з огляду на почуття слухачів. Саме ці одкровення і стали причиною негараздів Денфорта з нервовою системою. Було б добре, якби він теж відверто розповів про все, що, на його думку, бачив тільки він один — нехай навіть це могло бути галюцинацією, викликаною нервовим станом — і що, цілком можливо, і довело його до нинішньої кризи. Втім, він рішуче відмовився будь-що розповідати, а я здатний лишень переповісти його недоладне белькотання про те, що змусило його лементувати у літаку, коли ми летіли назад над гірським перевалом і нас немилосердно діймав вітер, проте побаченого нами обома цілком вистачило, аби я теж пережив потрясіння. Саме про це і йтиметься у заключній частині розповіді. Якщо мої слова про страшних монстрів з минувшини не втримають відчайдухів від спроб дістатися далеких районів Антарктики — або, принаймні, від бажання проникнути у надра цього материка з їх нерозгаданими таємницями і прокляттям нелюдської віковічної самотності, — моєї вини не буде у небачених і катастрофічних наслідках.