Ми поступово піднімалися над гірськими відрогами, шукаючи не дуже високе місце, над яким можна було б перелетіти хребет. Час від часу кидали оком на сніговий і крижаний покрив унизу, розмірковуючи, чи зважились би ми на таку подорож, якби мали простіше і не таке сучасне обладнання. Ми були трохи здивовані, коли побачили, що місцевість виявилась далеко не такою пересіченою, як ми чекали, і що розколини та інші складні місця навряд чи могли б завадити Скотту, Шеклтону або Амундсену пройти тут із саньми. Деякі льодовики, виявляється, підступали до суцільної низки перевалів, відкритих усім вітрам, і, діставшись до обраного нами, ми пересвідчились, що він не був винятком.
Неможливо описати відчуття тривожного очікування, з яким ми готувались обігнути вершину і зазирнути у пустельний світ, де не ступала нога людини, хоча не було жодних підстав вважати, що він суттєво відрізнятиметься від уже бачених і пройдених нами районів. У цих горах-вартових, у звабливій опаловій безодні неба поміж вершинами принишкла якась страшна таємниця, і це відчуття неможливо було передати словами. Тут річ була, радше, в неясному психологічному символізмові й естетичних асоціаціях, що, своєю чергою, перепліталися з екзотично забарвленими поезією і живописом, з архаїчними міфами, що ожили на сторінках таємничих заборонених фоліантів. Навіть пориви вітру несли щось лиховісне, і часом здавалося, що його завивання переходило у незвичайний свист і трубні звуки в ті миті, коли він залітав у численні лункі печери, а потім виривався звідти. Тональність цих звуків викликала відразливі спогади — такі ж складні й неусвідомлені, як і будь-які інші, що клубочаться у темних закутках душі.
Літак повільно знижувася і, судячи з показників анероїда[109], тепер летів на висоті 23 570 футів[110]. Ми остаточно покинули район вічних снігів, що залишився внизу, а вище були тільки чорні й голі вершини скель, звідки починалися хвилясті льодовики, проте ці неймовірні куби, фортечні вали й наповнені відлунням печери створювали враження чогось неприродного, фантастичного, оманливого. Вдивляючись у довгу лінію височенних піків, я подумав, що міг би побачити і той, про який згадував бідолашний Лейк, з фортечним муром на самісінькій вершині. Але все вкрила пелена дивного антарктичного туману, який Лейк, мабуть, вважав за першу ознаку вулканічної активності. Перевал лежав просто перед нами, з начисто виметеним вітрами простором між похмурими і непривітними скелями. У небі за ним клубочилось мереживо хмар, залите світлом низького полярного сонця — сонця з того таємничого і далекого світу, якого ще ніколи не бачили очі людини.
Піднімемося ще трохи, і він лежатиме перед нами. Ми з Денфортом могли розмовляти лише криками, бо вітер над перевалом ревів і завивав, пересилюючи шум двигунів, а тому ми лиш обмінялись красномовними поглядами. Нарешті ми здолали останні фути і завмерли, вражено вдивляючись у світ нерозгаданих таємниць стародавньої і геть чужої землі.
Думаю, ми одночасно скрикнули, і в цьому вигуку змішалися всі наші почуття — подив, захват, страх і недовіра до самих почуттів, коли ми нарешті здолали перевал і побачили, що лежить за ним. Мабуть, на наше сприйняття вплинуло щось із набутих знань і досвіду. Можливо, згадалося щось подібне до гротескної форми каменів Саду Богів у Колорадо[111], а може, фантастична симетричність відшліфованих вітром скель Аризонської пустелі. Ми могли навіть вважати це видиво міражем на кшталт того, що спостерігали минулого ранку, підлітаючи до гір. Нам конче було потрібно відшукати в попередньому досвіді щось нормальне і звичне, адже нашим очам відкрилося безкрає плато зі слідами руйнівних буревіїв, а також майже нескінченні, колосальних розмірів і геометрично правильної форми кам’яні масиви з притаманною тільки їм ритмікою, їх поцятковані тріщинами і вибоїнами вершини здіймалися над крижаним панциром, що був тут завтовшки сорок-п’ятдесят футів, а подекуди навіть менше.