У багатьох місцях будинки стояли зруйновані дощенту, а льодовий покрив мав глибокі розколини суто геологічного походження. Подекуди стіни розсипалися до самого льоду. Широка смуга від внутрішньої частини плато аж до розколини у передгір’ї десь за милю ліворуч од нашого перевалу була цілком вільна від забудови. Ми зробили висновок, що це могло бути річищем великої річки, що протікала містом мільйони років тому, у третинний період, і впадала в якусь підземну безодню біля велетенських гір. Звісно ж, увесь цей район з його печерами, безоднями й підземними таємницями був геть неприступним для людей.
Згадуючи, як нас приголомшило споглядання цього неймовірного видовища — міста, що вціліло з незапам’ятних часів до появи людини, можу лише дивуватися, як нам пощастило зберігати видимість душевної рівноваги. Певна річ, ми усвідомлювали — щось не так із хронологією, науковими теоріями або нашою свідомістю, однак змогли опанувати себе і продовжували вести літак, помічали безліч деталей і зробили цілу серію фотознімків, які ще можуть добре прислужитися і нам, і всьому людству. У моєму випадку, можливо, допомогли вкорінені навички вченого, бо почуття розгубленості й страху поступилися нездоланній допитливості та прагненню дізнатися про одвічні таємниці, з’ясувати, що за істоти створили цей гігантський мегаполіс та мешкали в ньому і які стосунки вони могли підтримувати з тогочасним світом або з представниками інших вимірів.
Це місто аж ніяк не можна було назвати звичайним. Воно могло бути осердям, центром прадавньої і неймовірної сторінки земної історії, про сліди якої туманно згадували тільки у неясних і перекручених міфах і яка повністю зникла серед хаосу і потрясінь задовго до того, як будь-яка відома нам людська раса пішла у своєму розвиткові далі за мавпу. Перед нами простягалася палеогеновий мегалополіс, порівняно з яким овіяні легендами Атлантида й Лемурія[114], Коморія і Узулдарум[115], а також Олейто у землі Ломар[116] були сьогоденням, навіть не учорашнім днем. Цей мегалополіс можна було порівняти з такою нечестивою доісторичною давниною, як Валузія[117], Р’льєх, Іб у землі Мнар[118], Безіменне місто в Аравійській пустелі[119], про які згадували тільки пошепки. Коли ми пролітали над лісом застиглих велетенських башт, моя уява подеколи виходила за межі розумного і блукала без певної мети у царстві фантастичних асоціацій, намацуючи зв’язок між цим загубленим світом і деякими з моїх божевільних думок щодо жахів, пережитих у таборі.
Задля зменшення ваги літака ми лише частково наповнили його баки пальним, тож мусили бути обачними під час проведення досліджень. Проте навіть за цих умов ми подолали — точніше, пролетіли — величезну відстань і знизилися до висоти, де практично не було вітру. Здавалося, не було меж ані гірському пасму, ані жахливому кам’яному місту, що підступало аж до самих узгір’їв. П’ятдесят миль польоту над хребтами в усіх напрямках не показали значних відмінностей у лабіринті, що, намагаючись вирватися з кам’яного полону, прокладав собі дорогу крізь вічну кригу. Втім, траплялися і вельми цікаві речі, як‑от візерунки, вирізьблені на стінках каньйону, де широка колись річка пробивала шлях через передгір’я, наближаючись до місця впадіння у безодню. Тут невідомі різьбярі перетворили відроги на велетенські стовпи, і щось у їх загостреній діжкоподібній формі викликало у мене з Денфортом якісь неясні, неприємні та тривожні спогади.
Ми також натрапили на відкриті простори у вигляді п’ятикутних зірок — вочевидь, місця громадських зібрань — і звернули увагу на численні нерівності. Там, де здіймався пагорб, його зазвичай перетворювали на таку-сяку кам’яну споруду, однак ми помітили щонайменше два винятки з цього правила. В одному випадку камінь занадто стерся, аби розібрати, що на ньому вирізьбили, а в іншому з міцної скелі зробили фантастичний монумент конічної форми, що віддалено нагадував славнозвісний Зміїний Надгробок у давній долині Петри[120].
114
Легендарний материк в Індійському океані з тамільського фольклору. Потрапив у сучасну культуру завдяки теософам ХІХ — ХХ століть.
116
Вигадана Лавкрафтом столиця фантастичної землі Ломар. Див. оповідання «Поляріс», т. 1.