Звісно, на той час це пояснення не було настільки очевидним, як зараз. Ми знаходили кілька вірогідних причин появи запаху і нерішуче зупинялися, обмірковуючи наступні кроки. Найважливіше, ми вирішили не зупинятися, адже зайшли надто далеко, аби тепер втратити нагоду про все дізнатися і відступити перед непевною загрозою. У кожному разі, всі наші підозри здавалися неймовірними, таких речей просто не буває у нормальному житті. Мабуть, суто підсвідомо, інстинктивно ми дещо пригасили наш єдиний ліхтарик, більше не відчуваючи бажання вивчати похмурі барельєфи, що загрозливо витріщалися на нас з гнітючих стін, і обережно, навшпиньки рушили далі, місцями долаючи купи каміння, яких траплялося щораз більше на засміченій підлозі.
Зір та нюх Денфорта виявилися кращими за мої, тож саме він перший звернув увагу на дивні речі серед уламків, коли ми проминули чимало напівзруйнованих аркових проходів до кімнат і коридорів нижнього поверху. Не було схоже, що вони так і пролежали тут незліченні тисячоліття, а коли ми обережно додали світла, то побачили щось подібне до смуги, наче тут нещодавно щось тягли. Серед такого сміття неможливо було знайти чітких слідів, але там, де воно лежало рівним шаром, сліди були помітнішими і здавалося, ніби тягли щось важке. Одного разу ми зауважили паралельні лінії слідів, наче від полозів. Це змусило нас ще раз зупинитися.
І під час цієї зупинки — цього разу одночасно — ми відчули ще один запах. Парадоксально, але він налякав нас і менше, і більше за попередній — страшний не сам по собі, однак невимовно жахливий у цьому місці й за цих обставин… хіба що це якось пов’язано з Гедні… Адже пахло таким звичайним і знайомим бензином.
Я залишаю психологам право розбиратись у подальшій мотивації наших дій. Тепер ми усвідомлювали, що на це похмуре кладовище епох прокралося щось подібне до страховиськ із табору Лейка, а тому не лишалося жодних сумнівів, що на нас чекає зустріч із чимось дотепер — або принаймні донедавна — невідомим. Однак, попри це, ми рушили вперед — чи то цікавість не давала нам спокою, чи то запал, чи то самообман, а може, ми переймалися думкою про відповідальність за долю Гедні — чому ні? Денфорт пошепки заговорив про слід на розі однієї з вулиць серед руїн міста, а також про почуті ним слабкі протяжні звуки — надзвичайно важливе спостереження, враховуючи звіт Лейка про розтин; втім, це могло бути і підземним відгомоном гірських вітрів. Денфорту також здалося, що невдовзі після дивних звуків він буцімто почув щось подібне, але уже з нерозвіданих катакомб. У свою чергу, я теж пошепки нагадав йому, в якому стані був табір — скільки усього зникло, і як один схиблений, виживши, міг замислити неможливе — божевільну подорож через гірські перевали, а після того ще й спуск у незнайомий первісний кам’яний мегаполіс…
Проте ми ніяк не могли ні в чому переконати ні один одного, ні самих себе. Завмерши на місці, ми вимкнули ліхтарик і тільки тоді помітили, що темрява навколо нас не була цілковитою, бо тоненьким промінчиком згори сюди потрапляло денне світло. Мимохіть ми рушили далі, час від часу вмикаючи ліхтарик, аби освітити дорогу. Потривожені уламки справили на нас сильне враження, ми ніяк не могли забути про сліди серед них, а запах бензину тим часом ставав усе сильнішим. Нам траплялося чимраз більше завалів, які перешкоджали просуванню, і невдовзі ми зрозуміли, що далі дороги нема. Наші песимістичні здогадки щодо глибокої розколини, яку ми помітили з повітря, виявилися цілком слушними. Пошуки в тунелі зайшли у глухий кут, ми не могли дістатися навіть місця, де починається вхід у безодню.
Ліхтарик освітив гротескні різьблені барельєфи на стінах глухого коридора, де ми стояли, кілька завалених уламками дверних отворів, і з одного тхнуло бензином, майже забиваючи інший, дуже різкий запах. Придивившись пильніше, ми зауважили, що уламки з проходу прибрали зовсім нещодавно. Хай яким було те зачаєне страхіття, пряма дорога до нього лежала саме через цей отвір. Гадаю, нікого не здивує, що нам довелося довгенько постояти, перш ніж зважитися іти далі.
І коли ми все-таки насмілились увійти в цю чорну арку, нашою першою реакцією було полегшення, адже посеред прикрашеної різьбленням і заваленої сміттям кімнати, правильного куба зі стінами завдовжки близько двадцяти футів, не було геть нічого такого, що могло привернути нашу увагу, тож ми інстинктивно, хоч і намарно, почали шукати наступні двері. Аж раптом завдяки гострому зору Денфорт помітив, що хтось розворушив уламки на підлозі, і ми увімкнули обидва ліхтарики на повну потужність. У тому, що ми побачили, не було нічого незвичайного, але я все одно розповім про цю знахідку з огляду на її значення. На недбало зрівняній купі уламків лежали кілька дрібних предметів, а з одного краю зовсім нещодавно розлили чималенько бензину, тож навіть у розрідженому повітрі цього високогірного плато відчувався його різкий запах. Коротше кажучи, це міг бути тимчасовий табір істот, які, подібно до нас, через несподіваний обвал тунелю зупинилися на шляху до безодні.