За краєм нижньої частини пандуса, у захищеному від поглядів куточку, стояли троє зв’язаних разом саней. Це й були ті сани, що зникли з табору Лейка, але тепер вони виглядали доволі пошарпаними, їх, напевно, тягли через безсніжні каменисті ділянки землі, по уламках, переносили на руках у геть непрохідних місцях. Вони були акуратно зв’язані, а на них, стягнуті ременями, лежали такі знайомі усім нам речі: бензиновий пальник, каністри з пальним, ящики з інструментами, бляшанки з консервованими продуктами, загорнуті в брезент книжки, ще якісь клунки із хтозна чим — усе з табору Лейка. Після знайденого раніше ми якоюсь мірою були готові до такого розвитку подій, але справжній шок ми пережили, коли розв’язали один із брезентових пакунків, чиї обриси чимось нас стривожили. Схоже, як і Лейк, незнайомці цікавилися типовими видами, адже перед нами лежали заморожені тіла, добре збережені, рани на шиї заліплені пластиром, ретельно замотані, аби запобігти подальшому їх пошкодженню. Це були тіла юного Гедні та зниклого пса.
Можливо, хтось назве нас бездушними, якщо не божевільними, бо навіть після цієї страшної знахідки ми не полишили думок про північний тунель і безодню. Про це і мови б не було, якби особливі обставини не спонукали нас круто змінити плани. Ми накрили тіло бідолашного Гедні брезентом і приголомшено стояли над ним, неспроможні висловити бодай слово; з цього стану нас вивели дивні звуки — перші звуки, почуті після спуску в підземну частину міста з вулиць, де завивав гірський вітер, долітаючи зі своїх неземних висот. У забутому світі смерті земні, знайомі звуки пролунали так несподівано і лячно, що зруйнували залишки уявлень про космічну гармонію значно успішніше, ніж будь-які інші.
Чужинський свист не вразив би нас, адже результати проведеного Лейком розтину готували до чогось подібного, а ще наша хвороблива уява після всіх жахів у таборі змушувала у кожному посвисті вітру вчувати щось лихе, та й чого іще можна було чекати від диявольської країни одвічної смерті. На цвинтарі минулих епох і має лунати голос минулих епох. Утім, цей звук розбив на друзки усі наші глибоко вкорінені уявлення — непохитне сприйняття антарктичного континенту як пустелі, цілком і остаточно позбавленої будь-яких ознак звичного життя, на кшталт безживного диска Місяця. Почуте аж ніяк не нагадувало таємничих звуків похованої у прадавні часи диявольської істоти, чию морозну кам’яну твердість здолало полярне сонце. Натомість цей звук видавало створіння сміховинно звичайне, до якого ми звикли ще за час плавання поблизу берегів Землі Вікторії і перебуваючи в таборі у затоці Мак-Мердо; ми не сподівалися його тут почути, його просто не могло тут бути. Коротше кажучи, десь хрипко і пронизливо верещав пінгвін.
Здушений звук долинав з-під льоду, з якогось місця навпроти коридора, яким ми прийшли, — десь там був інший прохід до великої безодні. Живий морський птах у місці, від початку часів позбавленому будь-яких форм життя, міг означати лиш одне, проте спершу ми хотіли пересвідчитись у реальності цих звуків. І вони почулися знову, але цього разу, здавалося, уже з кількох горлянок. Шукаючи їх джерело, ми пройшли під нещодавно розчищену арку. Узявши, хоч і не без внутрішнього спротиву, додатковий запас паперу з брезентового клунка на санях, ми продовжили кидати папір за собою, коли денне світло залишилося позаду.
Крига зникла, підлога була всіяна детритом[133], і ми чітко бачили дивні сліди — щось тягли, а Денфорт знайшов чіткий відбиток — зрозуміло який. Ми йшли на крики, і саме десь у цьому напрямку, як нам підказували карта і компас, мав бути вхід до північного тунелю; ми зраділи, що можна пройти через цокольні та перші поверхи, без будь-яких містків. За схемою, тунель мав починатися біля підмурівка великої пірамідальної споруди, яку ми пам’ятали ще з обльоту. На наш погляд, вона чудово збереглася. Просуваючись цим шляхом, ми освітлювали дорогу одним ліхтариком і скрізь помічали безліч барельєфів, але навіть не зупинялися їх оглянути.