На другій світлині — вочевидь, зробленій з більшою витримкою і в тіні, — був зображений вхід до лісової печери, який перекривала кругла брила. На голій землі перед входом можна було розгледіти густу сітку чудернацьких слідів, і, дослідивши зображення за допомогою збільшувального скла, я відчув незрозумілу впевненість у тому, що сліди такі ж, як і той, з першої світлини. Третій знімок — коло поставлених сторч каменів на вершині пагорба, подібні були в друїдів[34]. Трава довкола таємничого кола була помітно притоптана і майже геть витолочена, притому, що я не зміг побачити жодного сліду навіть у збільшувальне скло. Виняткову віддаленість цього місця підкреслювала перспектива цілком безлюдних пагорбів, що зникали за овидом.
Проте, якщо найбільшу тривогу викликало зображення відбитка на землі, то найцікавішим виявився знімок із зображенням великого чорного каменя, знайденого в лісі біля Круглого Пагорба. Вочевидь, Ейкелі фотографував камінь на столі у своєму кабінеті, бо я розгледів ряди книжок, а на задньому плані — погруддя Мільтона. Камінь було сфотографовано у вертикальному положенні: і він мав нерівну поверхню розміром фут на два, але мені бракує слів, щоб сказати щось певне про візерунки на камені або хоча б його форму. Я можу лише припускати, яку неземну геометрію закладали в основу його гранування, — адже, поза сумнівом, гранування це було штучним, — однак скажу без вагань, що ніколи раніше не бачив настільки дивного і чужого для нашого світу предмета. Серед ієрогліфів, накреслених на поверхні, я спромігся розрізнити дуже небагато, але один чи два з них викликали у мене справжній шок. Звісно, це могло бути підробкою, бо не я один читав мерзенний та жахливий Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда[35]; хай там як, але я здригнувся, коли впізнав деякі ідеограми, що, як мені було відомо з досліджень, пов’язані з найбільш блюзнірськими та страшними історіями про істот, що вели божевільне напівіснування задовго до того, як були створені Земля та інші внутрішні світи Сонячної системи.
Залишилося п’ять світлин. На трьох була болотиста або горбиста місцевість, що, здавалося, була позначена чиєюсь прихованою та нездоровою присутністю. Ще на одній був дивний знак на землі, зовсім поруч із будинком Ейкелі, він сфотографував його вранці після того, як собаки з особливою люттю прогавкали всю ніч. Знімок вийшов дуже нечітким, і, дивлячись на нього, було важко сказати щось певне; проте слід віддалено нагадував «відбиток кігтя» на голій землі. На останній світлині було обійстя Ейкелі: чепурний білий двоповерховий будинок, побудований років сто — сто двадцять тому, з доглянутим газоном і обкладеною камінцями доріжкою, що вела до майстерно різьблених дверей в георгіанському стилі. Кілька величезних сторожових псів сиділо на моріжку біля ніг чоловіка привабливої зовнішності з охайно підстриженою сивою борідкою, — як я здогадався, то був сам Ейкелі, — він і зробив цей знімок, судячи з лампи у правій руці.
Від світлин я перейшов до читання розлогого листа і протягом наступних трьох годин поринув у безодню невимовного жаху. Те, що раніше він описував лишень у загальних рисах, тепер Ейкелі викладав у найдрібніших деталях, наводячи довжелезні списки слів, почутих серед ночі в лісі, детальні описи рожевуватих істот, що скрадалися в сутінках серед густих хащів поблизу пагорбів, а ще дивовижні космогонічні розмірковування, що випливали з його власних наукових досліджень і нескінченних розмов із божевільним шпигуном-самогубцею. Я побачив імена та назви, які до того я зустрічав лише в найтемнішому контексті — Юґґот, Великий Ктулху, Тсатоґґуа, Йоґ-Сотот, Р’льєх, Ньярлатотеп, Азатот, Гастур, Йян, Ленґ, Озеро Галі, Бетмура, Жовтий Знак, Л’мур-Катулос, Брен і Magnum Innominandum[36], — і перенісся крізь невідомі епохи та неосяжні виміри до світів давніх, позамежних реальностей, про які лишень здогадувався божевільний автор Некрономікона. Я дізнався про джерела первісного життя і потоки, що текли звідти; і, нарешті, про струмочки від цих потоків, пов’язані з долею нашої планети.
У мене голова пішла обертом, і якщо раніше я намагався знайти пояснення деяким речам, тепер починав вірити у найбожевільніші та неймовірні дива. Вся сукупність конкретних доказів була грандіозною і пригнічувала своєю вагомістю, а спокійний, тверезий науковий підхід Ейкелі, геть позбавлений фанатизму, істерики або екстравагантності, найбільшою мірою вплинув на моє сприйняття проблеми і на мої оцінки. Відклавши лист, я вже поділяв побоювання автора і готовий був зробити все можливе, аби перешкодити людям відвідувати цю дику гористу місцевість. Навіть тепер, коли з плином часу притупилися мої тогочасні враження і з пам’яті стерлися сумніви та переживання, навіть тепер є такі фрагменти в листі Ейкелі, котрі я не ризикну повторити і побоюся довірити паперу. Я майже радий тому, що цей лист, як і запис фонографа, і світлини зникли, — і я б хотів з причин, які незабаром стануть зрозумілими, аби нову планету за Нептуном[37] так і не відкрили.
36
Реалії створеної Лавкрафтом міфології, а також запозичення із творчості Амброуза Бірса (Гастур) та Роберта Чемберса (Жовтий Знак).
37
Події «Шепоту в пітьмі» відбуваються в 1927 році, про відкриття Плутона було офіційно оголошено у березні 1930 року. Сам твір написано протягом 1930 року.