— Я на неї не звернув уваги…
— Забув! Не звернув уваги! Це найгірше, бо ж свідчить про твою байдужість. Вона мене вбиває! Невже ти не розумієш, яку втіху одержала б я від зустрічі з друзями? Адже я не бачила їх стільки років!..
Мама, не знімаючи пальто, навіть не розстібнувши його, важко опустилася на стілець.
— Ну гаразд… Мені ти не захотів принести радість. То подумав-би про батька! Невже й він тобі байдужий?
Що я міг їй відповісти?
На щастя, у цю мить до кімнати увійшла бабуся і сказала:
— А син моєї сусідки знову одержав п'ятірку. І навчився варити компот!
2. ДАЛЕКИЙ РОДИЧ
Іноді вночі лунають незвичайні дзвінки — то надто довгі, то надто короткі. Це дзвонили з інших міст колишні татові пацієнти або його колишні товариші по інституту. Тато розмовляє з ними так, начебто ніхто у нас удома не лягав спати. Мама дивується, а тато пояснює:
— Вони знають, що саме в цей час людину найлегше застати вдома! Хіба можна їх засуджувати?
Чи:
— Хіба можна їх засуджувати? Дзвонять здалеку! Там уже ранок. Їх можна зрозуміти.
— Але нехай і вони зрозуміють, що у нас іще ніч, — відповідає мама.
«Хіба можна їх засуджувати?» — Тато часто повторює ці слова.
— Тобі треба було б стати захисником, — сказала одного разу мама.
— Це приємніше, ніж обвинувачем.
— Дивлячись у яких випадках! — заперечила мама. А тато і далі працював хірургом.
Іноді ночами услід за надто довгими чи надто короткими дзвінками з'ясовується, що татів приятель збирається приїхати в наше місто.
— От і чудово, — каже йому тоді тато. — Просто з вокзалу — до нас. У нас є розкладачка.
— Добре, що тільки одна! — зітхає мама. — Дивні люди! Хоча б для годиться відмовилися! Адже є готелі…
— У готель не потрапиш, — відповідає тато. — Крім того, кожному хочеться побувати серед близьких людей.
— Серед близьких! Ти ж і обличчя його не пам'ятаєш. Бабуся наступного дня починає виховувати тата. Але робить це, як завжди, по-своєму.
— А чоловік моєї сусідки, — говорить вона, — ніколи не приймає серйозних рішень, не порадившись із дружиною.
І тато повинен зрозуміти, що йому теж не слід бути надто вже самостійним.
— А Петро, який був старший від тебе всього на два курси, вже став професором, — говорить бабуся, — з головою поринув у науку й не дозволяє, щоб йому заважали сторонні люди!
Отож тато повинен зробити висновок, якщо він не запрошуватиме до нас своїх приятелів з інших міст, то невдовзі також стане професором.
Коли знову пролунали довгі, уривчасті дзвінки з іншого міста, ми всі, звичайно, прокинулися, і мама сказала мені:
— Готуй розкладачку!
Вона не помилилася, бо тато за хвилину сказав у трубку:
— Ну про що мова?! Нехай приїздить… Зупиниться просто у нас. Я покажу його спеціалістам. Влаштуємо консиліум! Якщо знадобиться… — А поклавши трубку, пояснив мамі: — У її сина щось серйозне…
— А їхнє місто медицина обминула?
— Це маленьке містечко. Там немає крупних спеціалістів.
— Неодмінно потрібні крупні?
— А коли б він захворів, — тато кивнув у мій бік, — хіба ти не зняла б тривоги? Вона плакала в трубку: «Подивіться мого хлопчика…» Хіба можна її засуджувати?
Мама зітхнула й нічого не відповіла. Вранці вона запитала:
— А хто ця жінка… котра дзвонила тобі?
— Далека родичка.
— Дуже далека?
— Здається, дуже.
— Але ким вона все-таки тобі доводиться?
Тато думав протягом усього сніданку, та так і не згадав.
— Знаю лише, що… по батьківській лінії, — відповів він. — А втім, яке це має значення… якщо її хлопчик серйозно хворий?
Хлопчик приїхав через три дні. Це був чоловік років тридцяти.
— Я називатиму вас на ім'я та по батькові, — сказав він, — бо мати ніяк не могла пригадати, ким ми один одному доводимося.
— Який збіг! Ми теж не згадали, — сказала мама.
— Ну чому ж? — заперечив тато. — Дещо ми все-таки встановили. Я точно знаю, що ми родичі по батьківській лінії.
— Розумію, — сказав приїжджий, — далекий родич — це навіть менше, ніж просто знайомий. Знайомого, наприклад, неможливо не знати в обличчя. А далекого родича можна жодного разу в житті не побачити й не почути. Я, чесно кажучи, не наважився б до вас вторгнутися. Якби вони не сказали матері про цей «можливий діагноз». Я повинен негайно довести їй, що «можливий діагноз», можливо, нічого й не вартий.
— А що у вас… можливе? — запитала мама. — Яка хвороба?