Та вони так і не сказали одне одному жодного слова!
Якби бабуся прийшла до нас, мама й тато, я думаю, помирилися б: вони не любили засмучувати її. Але бабуся поїхала на десять днів в інше місто, до однієї зі своїх «шкільних подруг».
Вона чомусь завжди їздила до цієї подруги у дні канікул, ніби вони обидві досі були школярками і в інший час зустрітися не могли.
Я намагався не випускати своїх батьків з поля зору ні на хвилину. Тільки-но вони поверталися з роботи, я одразу ж звертався до них з такими проханнями, які примушували їх обох бути вдома і навіть в одній кімнаті. А прохання мої вони виконували беззаперечно. Вони в цьому просто-таки змагалися одне з одним! І весь час крадькома, непомітно гладили мене по голові. «Жаліють, співчувають… — думав я, — отже, відбувається щось серйозне!»
Вчителька Валентина Георгіївна була впевнена, що кожний день моїх зимових канікул буде щасливий. Вона сказала: «Я в цьому не сумніваюсь!» Та минуло цілих п'ять днів, а щастя не було.
«Одвикнуть розмовляти одне з одним, — міркував я. — А потім…» Мені зробилося страшно. І я твердо вирішив помирити маму з татом.
Діяти треба було швидко, рішуче. Але як?..
Я десь читав або навіть чув по радіо, що радість і горе об'єднують людей. Звичайно, дати радість важче, ніж заподіяти горе. Щоб порадувати людину, зробити її щасливою, треба потрудитися, постаратися. А зіпсувати настрій найлегше! Але не хочеться… І я вирішив почати з радості.
Якби я ходив у школу, то зробив би неможливе: одержав би четвірку з геометрії. Математичка каже, що у мене немає анінайменшої «просторової уяви», і навіть написала про це у листі, адресованому татові. А я раптом приношу четвірку! Мама з татом цілують мене, а потім і самі цілуються…
Та це були лише мрії: ніхто ще не одержував оцінок під час канікул!
Чим же можна було порадувати батьків у ці дні?
Я вирішив прибрати вдома. Я довго вовтузився з ганчірками й щітками. Та біда була в тому, що мама напередодні Нового року сама цілісінький день прибирала. А коли миєш уже чисту підлогу й витираєш ганчіркою шафу, на якій немає пилу, ніхто не помічає твоєї роботи. Мої батьки, повернувшись увечері, звернули увагу не на те, що підлога аж блищала, а на те, що я був брудний.
— Прибирав! — повідомив я.
— Дуже добре, що ти стараєшся допомогти мамі, — сказав тато, не дивлячись на маму.
Мама поцілувала мене і погладила по голові, немов круглого сироту.
Наступного дня я, хоч були канікули, прокинувся о сьомій ранку, увімкнув радіо й почав робити гімнастику і обтирання, чого досі ніколи не робив. Я гупав по квартирі, гучно дихав і хлюпався.
— Батькові також не завадило б цим зайнятися, — сказала мама, не дивлячись на тата.
А тато лагідно поплескав мене по шиї… Я мало не розплакався.
Одне слово, радість не об'єднувала їх. Не примиряла… Вони раділи порізно, кожен сам по собі.
І тоді я ударився в крайність: вирішив об'єднати їх за допомогою горя!
Звичайно, найкраще було б захворіти. Я ладен був усі канікули пролежати у ліжку, марити й ковтати будь-які ліки, аби тільки мої батьки знову заговорили одне з одним. І все було б знову, як і раніше… Звісно, найкраще було б удати, що я захворів — важко, майже невиліковно. Та, на жаль, на світі існували градусники й лікарі.
Залишалося тільки зникнути з дому, тимчасово загубитися.
Увечері я сказав:
— Піду до Могили. У важливій справі!
Могила — це прізвисько мого приятеля Жені. Хоч би про що Женя говорив, завжди починав так: «Дай слово, що нікому не розкажеш!» Я давав. «Могила?» — «Могила!» — відповідав я.
І про що б не розказували Жені, він завжди запевняв: «Ніколи! Нікому! Я — могила!» Він так довго всіх у цьому запевняв, що його нарешті прозвали Могилою.
Того вечора мені потрібна була людина, яка вміє зберігати таємниці!
— Ти надовго? — запитав тато.
— Ні, хвилин на двадцять. Не більше! — відповів я. І міцно поцілував тата.
Потім я поцілував маму так, ніби вирушав на фронт чи на Північний полюс. Мама й тато перезирнулися. Горя вони ще не відчували. Поки що була лише тривога. Але вони вже трохи зблизилися. Я це відчув. І пішов до Жені.
Коли я прийшов до нього, вигляд у мене був такий, що він здивувався:
— Ти втік з дому?
— Так…
— Правильно! Давно пора! Можеш не хвилюватися: ніхто не довідається. Могила!
Женя поняття ні про що не мав, але він дуже любив, щоб утікали, ховалися і переховувалися.
— Кожні п'ять хвилин ти телефонуватимеш моїм батькам і говоритимеш, що дуже чекаєш мене, а я досі не прийшов… Розумієш? Поки відчуєш, що вони від хвилювання розум утрачають. Не буквально, певна річ…