— А навіщо це? Га?! Я — нікому! Ніколи! Могила!.. Ти знаєш…
Та хіба я міг розповісти про це навіть Могилі?
Женя сів до телефону. Підходили або мама, або тато — залежно від того, хто з них виявлявся у коридорі, де на столику стояв наш телефон.
Але після п'ятого Женчиного дзвінка мама й тато вже не виходили з коридора.
А потім вони самі почали дзвонити…
— Він ще не прийшов? — запитувала мама. — Не може бути! Значить, щось скоїлося…
— Я також хвилююся, — відповідав Женя. — Ми мали зустрітися у важливій справі! Та, може, він усе-таки живий?..
— У якій справі?
— Це секрет! Не можу сказати. Я присягся. Але він дуже поспішав до мене… Щось скоїлося!!
— Ти не переборщи, — попередив я Могилу. — У мами голос дрижить?
— Дрижить.
— Дуже дрижить?
— Поки що не дуже. Але задрижить на повну силу! Можеш не сумніватись. Я вже постараюся…
— Ні в якому разі!
Мені було шкода маму й тата. Але я діяв заради високої мети! Я урятував нашу сім'ю. І необхідно було переступити через жалість!
Мене вистачило на годину.
— Що вона сказала? — запитав я Женю після чергового маминого дзвінка.
— «Ми втрачаємо розум»! — радісно повідомив Женя. Він був у захопленні.
— Вона сказала: «Ми втрачаємо…»? Саме — ми? Ти це точно запам'ятав?
— Померти мені на цьому місці! Але треба їх ще трохи помучити, — сказав Женя. — Нехай подзвонять у міліцію, у морг…
— Нізащо!
Я помчав додому!..
Двері я відчинив своїм ключем тихо, майже безшумно. І навшпиньках увійшов у коридор.
Тато й мама сиділи по обидва боки від телефону, бліді, вимучені. І дивилися одне одному у вічі… Вони страждали разом, удвох. Це було чудово!
Раптом вони підхопилися… Кинулися цілувати і обнімати мене, а тоді одне одного.
Це й був найщасливіший день моїх зимових канікул.
Від серця мені відлягло, і назавтра я сів за домашній твір. Я написав, що найщасливіший день був той, коли я ходив у Третьяковську галерею. Хоч насправді я був там півтора року тому.
4. ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ ЛЮТОГО
Кажуть, що любов облагороджує людину. Від того дня, як я покохав, мені без кінця доводилося комусь брехати. Я робив це ненавмисне. Просто у мене запитували про те, про що я не міг відповідати чесно.
— Чому ти стільки часу приділяєш зачісці? І сорочки почав міняти мало не щодня?
— У нашій школі працює санітарна комісія.
— Про що ти увесь час думаєш? Чого блукаєш очима? Чому ти зітхаєш?
— Бо оцінки… У мене з'явилися двійки.
— Їх же не було. Звідки вони?
— Ось про це саме я й думаю.
Та насправді я думав про Лілю Тарасову.
Вона прийшла до нас із іншої школи. Пам'ятаю, на великій перерві, підбіг до мене Владик Бабкін і байдужісіньким голосом говорить:
— Так, до речі… Ти новеньку бачив?
— Яку новеньку?
— Тут одна… учениця. Поруч з тобою є вільне місце. Якщо вона захоче біля тебе сісти, скажи, що місце вже зайняте. Гаразд? І відішли її до мене. Я теж один сиджу… Гаразд?
— А навіщо це?
— Я не можу пояснити… Та повір — це важливо!
Хвилин за п'ять новенька підійшла до мене й запитала:
— Тут вільне місце?
Я подивився на неї — і мало не знепритомнів. Принаймні я геть забув про Владика і його прохання.
— Можна, я сяду? — запитала вона.
— Можна, — прошепотів я. І на тому ж уроці схопив першу двійку. Я схопив її тому, що дуже хотів одержати п'ятірку. Одержати на очах у Лілі Тарасової!
Відтоді я весь час хотів, щоб у неї на очах зі мною трапилося щось незвичайне або просто хороше. Одне слово, хотів, як кажуть, показати себе у вигідному світлі.
Та нарешті я зрозумів, що у такому світлі я можу себе показати лише на ковзанці, бо я добре катався! І я запросив її на ковзанку.
Я десь читав, що видатна людина завжди має «своє обличчя».
Ліля ні в чому не була схожа на інших! Портфель у неї був м'який, вишневого кольору, з двома золотими застібками.
Зошити й книжки — обгорнуті в рожевий папір з розводами, і не було на них жодної ляпки, жодної цяточки. Самописка була, як то кажуть, мініатюрна, олівець з оранжевою гумкою на кінці, блокнотик гарний, з календарем на обкладинці. А вже про очі й казати нічого!
Ліля зазирнула в той самий блокнотик з календарем і запитала:
— Двадцять восьме лютого — це субота? От і чудово. Підемо на ковзанку в неділю — двадцять дев'ятого.