— А чому так нескоро?
— Щоб ти встиг заслужити це право!
— Яке… право?
— Піти зі мною на ковзанку! — Вона зазирнула мені просто у вічі й запитала: — На що ти здатний заради мене?
Я відповів:
— На все!
— От і чудово! Я тебе випробовуватиму. Для початку виконай одне моє прохання.
— Будь-яке! — вигукнув я.
— Я раніше дружила з Валею. А потім ми посварилися. І у мене залишилася Валина книжка. Я не хочу сама заходити…
— Розумію! — вигукнув я. — Де живе Валя? Вкажи мені лише адресу. Я віднесу книгу, чого б мені це не коштувало!
— От і чудово. Валя живе якраз піді мною, на другому поверсі…
— А ти, отже, на третьому? — швидко зметикував я.
А ще я одразу зметикував, що побачу будинок, у якому живе вона, піднімуся тими ж сходами, якими щодня ходить вона…
Все це мало для мене дуже велике значення! Таке велике, що я спочатку піднявся на сьомий поверх, тоді спустився на третій, постояв трохи біля її квартири, зітхнув і спустився ще на один поверх…
Двері мені відчинив хлопець років тринадцяти-чотирнадцяти. Я чув, що зовнішність для чоловіків не має значення. І все-таки одразу подумав про те, що хлопець цей вищий за мене і значно вродливіший. Мені зробилося сумно… Та я опанував себе й запитав:
— Валя вдома? Мені потрібно віддати їй книжку.
— Не їй, а йому! — відказав хлопець. І простягнув руку. То, отже, це з ним вона раніше дружила? Мені стало нестерпно тяжко.
— Ти що, її паж? — запитав Валя.
Високі й вродливі люди можуть ставити будь-які запитання.
Я мовчки поплентався додому…
Я знав, що вдома вже про все здогадалися. Бабуся намагалася вплинути на мене. Але, як завжди, своєрідно.
— А син моєї сусідки, який вчиться у сьомому класі, вирішив спершу закінчити школу, тоді інститут, потім міцно стати на ноги і лише після того думати про все інше! — повчала бабуся.
Отож я мав зробити висновок, що запросити Лілю Тарасову на ковзанку я можу тільки після закінчення інституту. Мамі бабуся того вечора сказала:
— Коли тобі в п'ятому класі подобався Сергійко Потапов… це, я пам'ятаю, допомогло тобі стати відмінницею. Це надихнуло тебе!
Я зрозумів, що мені також не завадило б стати круглим відмінником.
Наступного дня я одержав з фізики трійку з мінусом.
— Не впізнаю тебе! — здивувалася фізичка. Я й сам себе мало впізнаю!
Мені потрібно було з кимось порадитися. Я згадав про студента-геолога Юру, що жив у сусідньому під'їзді. Його батьки теж були геологи й часто виїжджали у відрядження. Якось, коли вони поїхали, Юра захворів на щось серйозне.
Я, звичайно, міг заразитися. Проте, нехтуючи небезпекою і запереченнями бабусі, доглядав за Юрою, бігав по ліки й навіть поставив йому гірчичники.
— Якщо у тебе в житті виникне якась складність, приходь до мене, — сказав Юра.
Я прийшов і все йому розповів. Він розсміявся.
— Ну, брате, це не складність! Ти в шостому класі? Пам'ятаю, пам'ятаю… Траплялося! Але все це пусте. Ти ризикував заради мене, і я хочу віддячити тобі тим же! А тут і допомагати нічого. Все само по собі минеться, розвіється. Як дим, як уранішній туман…
Десь за тиждень Ліля сказала мені:
— Чи не хочеш почергувати у моєму під'їзді?
— Хочу! А навіщо?..
— Ну раптом мені у чомусь, знадобиться твоя допомога? А ти поряд, у під'їзді…
— Я ладен стояти там цілодобово!
— Навіщо ж так багато? Години півтори чи дві на день. І досить!
Вона продовжувала мене випробовувати.
— Не бійся. Тобі там не доведеться нудьгувати, — додала Ліля. — Разом із тобою чергуватиме і Владик Бабкін!
Значить, і він проходить випробовування.
Ми з Владиком почали чергувати. Ліля спускалася, і ми супроводжували її до крамниці чи на базар. Ми йшли позаду й несли торби. Вона проходила через подвір'я, де Валя з другого поверху саме в цей час грав у хокей.
Він зупинявся, махав ключкою і обов'язково нас з Владиком називав то «почесним ескортом», то «музичним супроводом», то «прилипалами»…
Зустрічаючи нас у під'їзді, він щоразу запитував:
— Ну що? Заступили?..
Я все терпів. Я чекав на двадцять дев'яте лютого!..
Один лектор, якого я слухав у Парку культури й відпочинку, говорив, що коли хлопець мого віку закохається, то неодмінно тягає за коси дівчинку, в яку він закоханий, або навіть б'є її.
Мені зовсім не хотілося тягати Лілю Тарасову за коси. Тим більше, що кіс у неї взагалі не було. Мені дуже кортіло піти з нею на ковзанку. І я чекав…
Одного дня, спустившись згори, Ліля сказала: