— А чи не здається вам, що тут, у під'їзді, має залишитися хтось один?
— Хто?! — запитав я.
— Ви маєте вирішити це в чесному бою. Як мужчини!
Владик підійшов і стукнув мене по носі…
Ту ж мить Ліля злетіла на другий поверх і закричала:
— Валю! Розборони їх! Вони ж повбивають, один одного!
Валя неквапно спустився, побачив мій ніс і констатував:
— Ну от, Лілю, через тебе вже пролилася кров!
Він подивився на неї чи то з повагою, чи то навіть якось ще серйозніше…
Моя хустинка була в крові. Та я не помічав ні крові, ні болю, бо ж усе це відбувалося в суботу, двадцять восьмого лютого.
Увечері я подзвонив Лілі Тарасовій і нагадав:
— Сьогодні двадцять восьме! Отже, завтра двадцять дев'яте… Ми з тобою йдемо на ковзанку!
— Ти помилився, — відповіла Ліля. — Завтра перше березня!
Я забув… Я зовсім забув, що рік цей не високосний і що немає в цьому році двадцять дев'ятого лютого.
— Я теж забула, — мовила Ліля. І розсміялася.
— Ну то й що?.. Адже завтра все одно неділя! — наполягав я. — Двадцять дев'ятого лютого чи першого березня — яка різниця?
— Дуже велика! — сказала Ліля. — Перше березня у мене вже зайняте. Я обіцяла піти на ковзанку…
— Кому? — перебив я.
У відповідь вона знову розсміялася. А я, на жаль, не зміг їй відповісти тим же.
Наступного дня вранці я сховався за рогом Лілиного будинку і почав спостерігати.
Надворі стояла холоднеча. Та мені було жарко…
Вона вийшла на вулицю разом з Валею, який жив на другому поверсі.
Я так і думав! Він тримав у руках дві пари ковзанів — її і свої. І дивився на неї так само, як і вчора: чи то з повагою, чи то іще з чимось… А вона усміхалася.
Тієї миті я зрозумів, що кохати можна тільки ту людину, яка достойна кохання!
Я зрозумів це цілком ясно і твердо… Та мені від цього не стало анітрохи легше.
Я прийшов до студента-геолога Юри і сказав:
— Ти просив, щоб я… коли буде дуже й дуже важко…
— І досі?
— Так…
— Облиш! Це навіть смішно. У твоєму віці? Несерйозно!
Ні, це було серйозно. Так серйозно, що наступного дня я знову схопив двійку. І не тому, що не вивчив уроку, а тому, що ні про що інше не міг думати. Одне слово, погано тямив…
5. ЯК ВАШЕ ЗДОРОВ'Я?
Бабуся вважала мого тата невдахою. Вона не казала про це одверто. Та час від часу доводила до нашого відома, що всі татові товариші по інституту стали головними лікарями, професорами чи принаймні кандидатами медичних наук. Бабуся завжди так голосно раділа успіхам татових друзів, що після цього в квартирі ставало тихо й сумно. Ми розуміли, що тато був «відстаючий»…
— Хоча всі вони колись приходили до тебе за порадами. Ти їм підказував на екзаменах! — вигукнула якось бабуся.
— Вони й зараз приносять йому свої дисертації, — тихо сказала мама, чи то пишаючись татом, чи то в чомусь йому дорікаючи. — Вони одержують творчі відпустки для написання наукових праць! А він і в звичайну відпустку вже три роки не може вибратися. Щодня лікарня! Операції, операції… І більше нічого. Хоча б на тиждень узяв бюлетень: захворів би, відпочив, чи що…
Невдовзі мамине бажання збулося: тато захворів на грип. Йому виписали ліки.
— А ще, — сказав лікар, — потрібен спокій, тиша…
Телефон у нас почав дзвонити кожні дві хвилини.
— Як його здоров'я? Як він себе почуває? — запитували незнайомі голоси.
Попервах це мене дратувало: тато не міг заснути. А ввечері я сказав мамі, яка повернулася з роботи:
— Дзвонили, певно, разів із двадцять!
— Скільки? — перепитала мама.
— Разів із тридцять, — відповів я, бо відчув раптом, що мама приємно здивована. — Вони заважають йому спати, — додав я.
— Я розумію. Значить, вони хвилюються?
— Ще й як! Дехто мало не плакав… од хвилювання… Я їх заспокоював!
— Коли це було? — поцікавилася бабуся.
— Ти саме пішла по ліки. Або на кухні поралась… Точно не пам'ятаю.
— Можливо… Дзвінків таки багато було, — сказала бабуся і здивовано подивилася на двері кімнати, в якій лежав тато.
Вона не сподівалася, що буде стільки дзвінків. Вони обидві не сподівалися!..
«Як добре, що тато захворів! — думав я. — Нехай знають… І зрозуміють. А надто мама!» Так, понад усе мені хотілося, щоб мама довідалася, як за тата хвилюються зовсім сторонні люди.
— Якось мені доводилося доглядати за студентом Юрою. Тим, що живе у сусідньому під'їзді… — сказав я. — Ви пам'ятаєте? (Мама й бабуся кивнули у відповідь.) Він теж був хворий на грип. І йому дзвонили. Разів два чи три на день. Не більше. А тут просто відбою немає!