У цю мить знову задзвонив телефон.
— Вибачте, будь ласка… — почув я у трубці тихий, пригнічений жіночий голос. — Я з ким розмовляю?
— З його сином!
— Дуже приємно… Тоді ви зрозумієте. У мене теж є син. Його завтра мають оперувати. Але я хотіла б дочекатися одужання вашого тата. Якщо це можливо… Попросіть його, будь ласка. Якщо можливо… У мене один син. Я дуже хвилююся. Якщо це можливо. Я хотіла, щоб ваш тато сам, особисто… Тоді я була б спокійна!
— Повторіть, будь ласка, це його дружині, — сказав я. — Тобто моїй мамі… Я зараз її покличу!
І покликав.
А ще через годину або хвилин через сорок чоловічий голос по телефону запитав:
— З ким маю честь?
— З його сином!
— Чудово! Тоді ви не можете не зрозуміти. Моїй дружині вирізатимуть жовчний міхур. Обіцяли, що виріже ваш батько. Саме тому я й поклав її до цієї лікарні. Хоча у мене були й інші можливості! Мені обіцяли, що ваш батько… І раптом така неприємна несподіванка! Як же так? Треба підняти його на ноги! Може, потрібні особливі ліки? Які-небудь дефіцитні? Я б міг… Одне слово я хотів би його дочекатися, Це не театр: тут дублери мене не влаштовують!..
— Скажіть усе це його дружині. Ось так, як ви говорили мені… Слово в слово! Може, вона чимось зарадить вам.
Я знову покликав маму.
У наступні дні я говорив усім, хто цікавився татовим самопочуттям:
— Зараз нічого певного сказати не можу. Ви подзвоніть увечері. Якраз його дружина буде вдома! Вона вам усе пояснить…
Повернувшись з роботи, мама сідала у коридорі біля столика з телефоном і безперервно розмовляла з тими, кого я вдень просив подзвонити.
Іноді я говорив бабусі:
— Може, ти їй допоможеш?
І бабуся «підміняла» маму біля столика в коридорі. Хворі, лікарі, медсестри, які дзвонили татові, кожного разу запитували:
— А яка температура?
На жаль, температура у тата була невисока. А мені хотілося, щоб усі продовжували хвилюватися за його здоров'я! Одного разу я сказав:
— Температура? Не знаю… Розбив градусник. Але чоло дуже гаряче. І взагалі марить!
Так я того дня почав відповідати усім. Я говорив пошепки у коридорі, щоб тато не чув.
Мій шепіт на всіх впливав. Мені відповідали теж ледь чутно:
— Все ще погано?
— Так… Подзвоніть пізніше, коли буде його дружина!
Увечері нам принесли аж три градусники.
— Хочеться, щоб у нього була нормальна температура, — тихо сказала та жінка, синові якої тато мав щось вирізати. І подала мені градусник. — Він і досі марить?..
— Ні, вже краще, — заспокоїв я. — Значно краще. Не хвилюйтеся, будь ласка…
— Поставте йому цей градусник, — попросила вона. Ніби від градусника щось залежало.
— По-моєму, йому краще, — знову заспокоїв я жінку. Вона витягла хустинку, похилила голову й пішла…
— Невже ви гадаєте, — сказав я мамі й бабусі, — що, коли б отой ваш… віолончеліст захворів на грип, йому стільки дзвонили б? І купили б стільки градусників?..
— Ну, що ти!.. Хіба можна порівняти? — вигукнула бабуся. — Адже тут йдеться про людські життя!
— Так, він необхідний людям! — сказав я.
— Безумовно! — вигукнула мама.
Якби не захворів тато на вірусний грип, вона б ні за що цього не вигукнула. Тобто вона промовила б, може, те ж саме слово, але не так голосно, не так впевнено.
В усіх газетах пишуть, що з вірусним грипом треба нещадно боротися. А я думав про ці віруси з ніжністю і навіть з любов'ю… Нічого не вдієш! Адже вони мені так допомогли!
Того дня я твердо вирішив, що коли мене й далі вдома недооцінюватимуть, я теж тяжко захворію. Непогано було б померти… тимчасово, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили! Та оскільки це, на жаль, неможливо, я будь-що захворію! І весь наш клас (усі сорок три чоловіка!) дзвонитимуть. Я вже постараюся! Тоді усі одразу зрозуміють.
6. ЄГОРОВ
— Ти знаєш, я майже фізично відчуваю страждання своїх пацієнтів, — сказав мені якось тато. Сказав тихо, щоб мама й бабуся не почули. Він навіть тихо соромиться говорити в їхній присутності такі слова, бо вони здаються йому занадто гучними. А може, він просто не хоче, щоб мама знала, як часто він «фізично» відчуває страждання.
А мені тато розповідає про все! Навіть про те, що все життя, починаючи з четвертого класу, він любить одну тільки маму.
— Деякі приятелі дивуються з цього, — сказав якось тато.
— Нехай дивуються! Бідолахи! Просто вони ніколи не зустрічали таких жінок, як мама…