Взагалі від мене у тата немає таємниць.
Мені здається, якщо коли-небудь мені робитимуть важку операцію, я перенесу її легко. Бо про всі важкі операції, які доводиться робити татові, він мені докладно розповідає, і я до них уже звик.
Адже ж треба йому з кимось ділитися! Жінок він не хоче засмучувати. А чоловік, крім нього, у домі тільки один. Це я!
Усіх важких хворих я знаю на ім'я та по батькові. І родичів їхніх знаю, бо вони без упину дзвонять нам по телефону. Тато їм повідомляє: «Сьогодні ми вашого чоловіка почали на бік повертати!», «Ваш син навчився ходити! Так… І вже дійшов до вікна! Вітаю!..»
— Можна подумати, що у вашій лікарні немає довідкового бюро, — дорікнула якось бабуся.
— Близькі люди іноді переносять операцію важче, ніж самі хворі, — відповів тато. — Адже їм не дають наркозу! От я й намагаюся хоча б по телефону робити «знеболювання».
Татові завжди відомо, де й ким працюють його пацієнти, про що мріють і скільки у них дітей.
— Не можна вторгуватися у чуже життя, не знаючи його! — говорить він. — Особливо так рішуче, як робимо це ми, хірурги…
Тато завжди боїться розхвилювати маму і бабусю. Тому, коли ранками він весело й голосно співає, я знаю, що на душі у нього дуже сумно. Чи, точніше сказати, тривожно. Тоді я крадькома виманюю тата на кухню і запитую:
— Хіба сьогодні важка операція? Ти хвилюєшся?
— Легких операцій не буває, — майже завжди відповідає тато. А потім додає: — Так, багато обтяжуючих обставин…
Ну, я у відповідь кажу, що вірю в нього, — на душі у тата одразу стає легше, і він перестає співати. Удень я кажу бабусі:
— Треба довідатися, як у Жені справи з геометрією!
Набираю номер лікарні і, коли тато підходить, запитую:
— Ну як? Ти розв'язав задачу?
Тато одразу мене розуміє. Ми з ним взагалі розуміємо один одного.
І коли ввечері він приходить додому, я по його обличчю точно вгадую — є ускладнення чи немає, дуже висока температура чи не дуже…
Але якось татове обличчя було таке, що я нічого не зрозумів. Тато був не сумний і не веселий. Він був ніякий. І хода була якась чужа. Тобто ніяка… Я злякався.
— Щось сталося? — прошепотів я.
— Він помер, — відповів тато.
— Хто?
— Єгоров… Іван Павлович.
Досі я про Єгорова нічого не чув. І вранці того дня тато не хвилювався, не співав. Правда, мама з бабусею поїхали на три дні за місто. Та все одно — я б відчув!
— А скільки йому було років?
— Еге ж… Про це завжди запитують у таких випадках. Байдуже, скільки років! Він повинен був жити.
— А що у нього було… таке?
— Нічого особливого. В тому-то й річ, що нічого особливого! Операція минула добре. А потім… Як би тобі пояснити? Утворився маленький згусточок крові. Тромб.
— Отже, ти не винен? (Тато глянув на мене.) Тобто я не це хотів сказати… Адже ти все зробив правильно!
— Він помер. А позавчора до мене його мати приходила… Ти розумієш?
— Значить, він молодий?
— П'ятдесят сім років.
— І… мати?
— Їй сімдесят вісім. Але жвава і очі не стомлені… «Добре, — каже, — що дружина Ванина в санаторії, а діти їхні в інших містах. Бо злякалися б, коли вночі цей напад трапився!» А я ще пожартував: хвороба, кажу, напад вчинила нестрашна. Ми відіб'ємося!
— Вона вже знає?
— Я сказав їй, що операція буде днів через п'ять. Так мене Єгоров просив. Щоб не хвилювалася…
«Іван Павлович усе-таки подбав про наркоз для своєї матері», — подумав я. І запитав:
— Що ж тепер буде?
— Тепер я піду до неї. І сам усе скажу.
— Я теж піду!
— Ходімо. Це недалеко. У дворі кінотеатру «Зоря»… Вона мені сказала: «Коли Ваня прийде додому, і ви приходьте!..»
Я взяв тата під руку. І повів його. Він не здивувався, не пручався. Отже, я був йому потрібен! Чи просто йому було тоді все одно.
— Вона мені розповідала про нього. Матері майже завжди роблять це. Щоб я полюбив їхніх дітей — і старався…
Тато говорив про Єгорова так, ніби той був приблизно у моєму віці, а мати його — ровесниця моєї мами.
— Понад усе на світі матері бояться пережити своїх синів, — розповідав тато. — Вони вірять, що ми, лікарі, цього не допустимо. А тут, бач, як вийшло…
Я йшов і думав: «Чому маленький згусточок крові виявляється сильніший від усіх на світі? Чому життя людини має залежати від якоїсь тоненької судинки? Чому?» Коли я поділився цими думками з татом, він відповів:
— Ось ми й постараємося, щоб не залежало!
Тато дуже старається. Це я знаю…
— Скажи, будь ласка: ти міг це передбачити?