— Лікар повинен передбачити все, — сердито кинув він. І все-таки я знову запитав:
— А зробити так, щоб цього не сталося… ти міг?
— Був зобов'язаний!
Я зрозумів раптом, що тато сердиться не на мене, а на себе самого. Цього я не міг допустити!
— Ти був зобов'язаний? Чи ти міг? Скажи мені, будь ласка…
— Ти ніколи не станеш лікарем, — сказав тато.
— Чому?
— Тому що ввесь час думаєш про мене. Тобто й про себе! Замість того, щоб… Та гаразд!.. — Тато махнув рукою.
— Повинен же про тебе хтось думати, коли ти сам про себе ніколи, не думаєш, — повторив я фразу, яку не раз чув від мами.
Ми зайшли на подвір'я. І тут виявилося, що тато не знає номера квартири. Він пам'ятав тільки про кінотеатр, а про номер забув.
Огрядний чоловік поливав кущі й траву. З того, як він тримав у руках шланг, я одразу зрозумів, що він не двірник, а поливає подвір'я за власним бажанням. Чоловік помітив, що ми озираємося по сторонах.
— Вам кого?
— Де тут квартира Єгорова? — запитав тато.
— А-а, сина ведете на виховання? — чомусь зрадів чоловік. — У нас у домі як тільки-но хлопець який спіткнеться, то його до Івана Павловича ведуть. Має він до них підхід! А тепер, бачу, й з інших будинків потяглися?.. Він у першому під'їзді живе. На другому поверсі… Квартиру не пам'ятаю! Але зараз він у лікарні. — Чоловік зітхнув. Вода з шланга лилася на один і той же кущ. — Без нього он діти стола поламали… Стойку робили. Акробати! Ми до його повернення не ремонтуватимемо! Нехай вони йому у вічі подивляться! При ньому не поламали б. Нізащо! Поважають… Про квіти й кущі вони ого як дбають! А чому? Іван Павлович посадив. І яблуня ця — його… Він у першому під'їзді живе… А в якій же квартирі? — звернувся він до жінки, що важко несла повз нас сумки.
— Ви про кого?
— Про Єгорова.
Жінка одразу опустила сумки на землю. Сумно так опустила, стомлено.
— Він у тому під'їзді живе! Сьома квартира. Швидше б уже повертався! У мене син до математики нездатний. Так він Івана Павловича полюбив, а потім уже — через нього! — математику. Четвірки почав приносити. Я звідси нікуди не поїду. Поки син не виросте! Ходімте, я вас проведу. Мати його вдома, певно…
Мені зробилося страшно, що тато скаже: «Івана Павловича вже немає…» Але тато мовчав. Мабуть, він хотів хоч трохи продовжити життя Єгорова для цих людей.
Ми пішли за сусідкою. Я тягнув одну її сумку, а тато другу. Вона без угаву розповідала:
— Тут зі школи приятелі приходили до сина. Дуже без Івана Павловича знудилися. Адже я теж у школі вчилася. Пам'ятаю… Коли у нас урок відміняли, ми на радощах не знали куди подітися! А ці нудьгують. У лікарню до нього зібралися йти. Я тут, на першому поверсі… А ви піднімайтеся вище. Він там живе!
Не дивлячись, вона тицьнула пальцем у кнопку дзвоника. Двері їй відчинила сусідка, страшенно якась невдоволена й заклопотана.
— Чому ж ви ключі з собою не берете? Від діла відриваєте…
— Тут ось люди квартиру Івана Павловича шукають, — навіщось сказала жінка з сумками.
Сусідка заусміхалася, немов їй було соромно перед людьми, які шукають його квартиру.
— Іван Павлович над нами живе. Якраз над нами!
Ми пішли вище… Повільно, немов лічили сходинки чи були після якоїсь важкої хвороби.
«Живе… Живе… Живе!.. — стукотіло в мене у вухах. — Живе…»
7. «ДОРОСЛИЙ» ВЕЧІР
Мені здається, людину можна вважати дорослою тоді, коли її замість дитячих ранків запрошують на вечори.
Якось тато запросив мене на святковий вечір у лікарню, тобто до себе на роботу… Я погодився — й умить відчув себе впевненішим, дорослішим.
Прощаючись і прискіпливо оглядаючи нас наостанку, мама й бабуся дуже просили мене не говорити у лікарні ніяких дурниць і пам'ятати про те, що я вже в шостому класі. Та якби навіть я й хотів про це забути, мені того вечора це не вдалося б, тому що кожний з батькових співробітників обов'язково запитував:
— Ну, і в якому ж ми класі?
— У шостому, — відповідав я.
— Невже?!
Потім кожний обов'язково звертався до тата й вигукував:
— У вас уже такий великий син?! Важко повірити… Хоча дуже на вас схожий. Дуже!
Мамі теж завжди говорили, що я на неї дуже схожий. Тому я ніяк не міг дійти до якоїсь певної думки щодо своєї зовнішності.
Мама була вродлива, а про тата бабуся якось сказала:
— Красенем його, звичайно, важко назвати…
— І не називай, якщо тобі важко! — розсердився я. — Будь ласка… Але його все одно люблять!
— Я цього не заперечую, — погодилася бабуся. — Чого ти розхвилювався? Зовнішність для чоловіків взагалі не має великого значення.