«Справді, не має», — думав я, бачачи, як усі жінки, які були в залі, по черзі підходили до тата і, бажаючи зробити йому приємне, говорили, що я на нього дуже схожий.
На мене того вечора також усі звертали увагу. І не тільки тому, що я прийшов з татом… Учителька літератури часто каже нам, щоб усі ми, її учні, були по можливості «яскравими індивідуальностями». У тому залі, прикрашеному плакатами й квітами, мені вперше у житті вдалося бути таким, яким хотіла мене бачити наша вчителька: жодного шестикласника, крім мене, у залі не було. І тому я відчував себе цілком яскравою індивідуальністю.
Нарешті всі посідали на свої місця… Я почув своє прізвище й мало був не підхопився, як на уроці. Та виявилося, що це тата вибрали в президію.
— Правильно… — сказала старенька, яка сиділа поряд зі мною. Обличчя у неї було сердите, очі прискіпливі. Від таких людей особливо приємно буває почути комплімент.
Інші, почувши наше з татом прізвище, вголос нічого не сказали, але гучно заплескали в долоні. І я зрозумів, що вони зі старенькою цілком згодні.
«Як шкода, що мама й бабуся не бачать усього цього! — думав я. — Звичайно, я розповім їм… Але, по-перше, тато неодмінно заважатиме. І навіть коли я щось применшуватиму, він скаже, що я значно перебільшую. А по-друге, краще раз побачити, аніж сто разів почути. Це давно відомо!»
Я вперше в житті слухав доповідь! Вона була коротка.
— Молодець! — з похмурим виглядом схвалила старенька, яка сиділа поряд. І кивнула у бік трибуни, яку залишав доповідач: — Швидко впорався.
А я б міг слухати ще!
— Зараз ми поговоримо про кращих людей нашої лікарні, — промовив голова.
Всі у залі притихли і трохи напружилися. Я теж захвилювався. Не за себе, звісно… За тата.
— Ми запросили сюди наших колишніх хворих, — вів далі голова. — Нехай вони скажуть…
Я пильно огледівся, але не міг відрізнити колишніх хворих від просто здорових.
— А хто тут… хворів? — тихо запитав я сердиту стареньку.
— Ти що, не відрізниш?
— Не відрізню…
— Отож-то й воно! — сказала старенька. Помовчала. А потім губи її трохи розтулилися: так вона, мабуть, посміхалась.
До трибуни закрокував величезний чоловік. Мені здалося, що здоровішої від нього людини в залі не було.
— Це Андрійко… — оповістила старенька. І знову по-своєму посміхнулася.
В усіх кінцях залу теж зашепотіли:
— Андрійко… Андрійко…
— Його тут усі знають? — запитав я стареньку.
— Аякже! Він був зовсім слабий. Зовсім…
Я також знав про цього колишнього татового пацієнта.
«Якби вдалося поставити його на ноги! — говорив тато. — Якби мені вдалося!..» Йому вдалося… Колишній хворий стояв на ногах!
Трибуна була Андрійкові по пояс. Він ухопився за неї обома руками, неначе хотів підняти і підкинути вгору.
— Я працюю! — заявив з трибуни Андрійко. — Я граю в хокей! І це тому, що є на світі такі люди… Є така людина…
Я подивився у президію і зрозумів, про кого йдеться: тата не було видно. Він і до цього сидів там, на сцені, в найостаннішому ряду, а тепер і зовсім пригнувся і сховався за чиєюсь спиною.
І ще двоє колишніх хворих сказали, що завдяки татові вони «вдруге народилися». Я розумів, що їм би не хотілося більше народжуватися з татовою допомогою… Але всі вони дивилися на тата так, немов з ним були пов'язані якісь дуже хороші, радісні спогади. А він, між іншим, їх оперував…
Я сидів і робив усілякі фантастичні припущення. «От якби я вчився лише на самі п'ятірки — чого насправді ніколи в житті не буде! — і мене почали б раптом хвалити на шкільних зборах, багатьом би це не сподобалося. Я впевнений…» А тут усі лікарі, медсестри й нянечки так посміхалися, ніби їм самим за щось дякували. «Чому? — думав я. — Мабуть тому, що вони люблять тата…»
А потім відбувся концерт. А потім були танці… І знову до тата підходили жінки: запрошували його танцювати. І я знову жахливо страждав через те, що мама й бабуся не бачать усього цього.
— Я не вмію танцювати… — вибачався тато. — Запросіть краще Андрійка!
— До нього не протовпишся! — відповіла татові молода жінка в білому халаті, яка того вечора, певно, чергувала й забігла на хвилинку.
До Андрійка й справді було важко пробитися. Він більше за всіх танцював, голосніше за всіх сміявся і розмовляв. Неначе хотів довести самому собі, що все це може…
Тато не принижував мене: він жодного разу не глянув на годинник, не сказав, що вже час додому, бо, мовляв, мені час спати чи робити уроки. Ми пішли у гардероб разом з усіма.