Він похитав головою.
— А він не може бути небезпечним, містере Сероколд?
— Небезпечним? Не думаю, щоб у нього був потяг до самогубства.
— Я мала на увазі не самогубство. Він розповідав мені про своїх ворогів — про те, що вони його переслідують. Чи не є це, даруйте мені, небезпечним знаком?
— Не думаю, що його стан досяг такої напруги. Але я побалакаю з Мейверіком. Досі хлопець подавав великі надії — справді великі надії.
Він подивився на годинник.
— Мені треба йти. А ось і наша люба Джоллі. Вона про вас подбає.
Міс Белвер, несподівано підійшовши, сказала:
— Машина вже біля дверей, містере Сероколд. Доктор Мейверік зателефонував з Інституту. Сказав, щоб я привела міс Марпл. Він зустріне нас біля воріт.
— Дякую вам. Мені треба йти. А де мій кейс?
— В автомобілі, містере Сероколд.
Льюїс Сероколд поквапився геть. Дивлячись йому вслід, міс Белвер сказала:
— Одного дня цей чоловік упаде там, де він стояв. Це суперечить людській природі — ніколи не дозволяти собі розслабитись або відпочити. Він спить лише чотири години на добу.
— Він дуже відданий своїй справі, — сказала міс Марпл.
— Він ніколи не думає ні про що інше, — похмуро кинула міс Белвер. — Ніколи не вважає за потрібне приділити найменшу увагу своїй дружині чи бодай помітити її. Вона дуже лагідне створіння, як ви знаєте, міс Марпл, і вона потребує любові та піклування. Але тут ні на що не звертають уваги, окрім гурту плаксивих хлопчиків та молодиків, які хочуть жиги легко й нечесно й сахаються будь-якої важкої праці. А як же бути з пристойними хлопцями з пристойних родин? Чому не зробити що-небудь для них? Порядність не цікавить таких диваків, як містер Сероколд та доктор Мейверік, і весь той гурт недоумкуватих сентиментальних ідеалістів, який ми тут маємо. Мене та моїх братів навчали не боятися важкої праці, міс Марпл, і нас не заохочували скиглити. Леле, яким же став сьогодні наш світ!
Вони перетнули сад, вийшли з ньою крізь прохід у частоколі й підійшли до вкритих аркою воріт, що їх Ерік Гульбрандсен спорудив на вході до свого Коледжу, надійно вимуруваної бридкої будівлі з червоної цегли.
Доктор Мейверік, що сам, як вирішила міс Марпл, анітрохи не був схожий на нормального, вийшов їм назустріч.
— Дякую вам, міс Белвер, — сказав він. — Отже, міс… е… е… е, а так, міс Марпл, вам, я певен, буде цікаво, що ми тут робимо. Ми знайшли справді чудовий підхід до цієї великої проблеми, і містер Сероколд виявив себе людиною блискучої інтуїції, глибокого бачення. І ми також маємо змогу спиратися на авторитет сера Джона Стілвела — мого колишнього шефа. Він працював у Міністерстві внутрішніх справ, доки не вийшов на пенсію, і його вплив був визначальним у розв'язанні нашої проблеми, давши нам змогу розпочати свою справу. Це проблема медичного характеру — саме це ми знову й знову намагаємося довести в різних судах. Психіатрія вступила у свої права під час війни. Це стало єдиним позитивним результатом війни. А зараз, насамперед, я хочу ознайомити вас із нашим головним принципом. Погляньте-но вгору.
Міс Марпл подивилася вгору й побачила великі слова викарбувані над аркою вхідних воріт:
Плекай надію всяк, хто сюди ввійде
— Чи ж не чудові слова? Чи ж це не та нота, на якій ми передусім повинні наголосити? Не треба сварити цих хлопців, не треба карати їх. А суспільство здебільшого тільки про те й думає — як найефективніше їх покарати. А ми хочемо дати їм відчути тут, які вони чудові хлопці.
— Як, наприклад, Едгар Лоусон? — спитала міс Марпл.
— Це справді дуже цікавий випадок. Ви розмовляли з ним?
— Він розмовляв зі мною, — сказала міс Марпл. І додала тоном вибачення: — І я запитувала себе, чи він, бува, часом не божевільний?
Доктор Мейверік весело засміявся.
— Ми всі божевільні до певної міри моя люба леді, — сказав він, пропускаючи її перед собою у двері. — У цьому таємниця людського існування. Ми всі трохи божевільні.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Загалом це був досить виснажливий день. Ентузіазм, за самою своєю природою, може надзвичайно стомлювати людину, подумала міс Марпл. Вона відчувала невиразне невдоволення собою та своїми реакціями. Тут існувала певна система, можливо, кілька систем, але вона ніяк не могла скласти собі чітке уявлення про неї або про них. Вона мала відчуття, що якась невиразна тривога зосереджується навколо патетичної, але досить непримітної особи Едгара Лоусона. Якби лиш їй пощастило знайти у своїй пам'яті схожу паралель.