— А потім — пізніше — у мене виникли інші фантазії. Я став зупинятися в готелях і розповідати небилиці про те, що я пілот військової авіації або працюю у військовій розвідці. Одне слово, я геть заплутався й уже не міг обходитися без брехні. Але брехав я не для того, щоб виманити в когось гроші. Я вихвалявся, бо хотів, щоб люди мене цінували більше. Я не вдавався до нечесних оборудок. Запитайте про це в доктора Сероколда або в доктора Мейверіка — вони зібрали всі відомості про мене.
Інспектор Кері кивнув. Він уже переглянув iсторію хвороби Едгара та його поліційне досьє.
— Містер Сероколд витягнув мене з тієї халепи й привіз сюди. Він сказав, йому потрібен секретар, що допомагав би йому, — і я допомагав. Я справді допомагав! Але інші глузували з мене. Вони завжди сміялися з мене.
— Хто ці інші? Місіс Сероколд?
— Ні, ні, не місіс Сероколд. Вона справжня леді, завжди лагідна й добра. Але Джіна ставиться до мене, як до сміття. І Стівен Рестарік. І місіс Стріт також зневажає мене за те, що я не джентльмен. І міс Белвер — а хто вона, міс Белвер? Вона лиш платна компаньйонка — хіба ні?
Кері помітив у свого співрозмовника ознаки збудження, які дедалі наростали.
— Отже, ви не зустріли тут великої симпатії?
Едгар сказав схвильовано:
— Вони ставляться до мене так тому, що я байстрюк. Якби я мав справжнього батька, вони б не посміли знущатися з мене.
— Тож ви й вирішили придбати собі кількох знаменитих батьків?
Едгар почервонів.
— Схоже, я приречений завжди брехати, — промурмотів він.
— І зрештою ви стали казати, що містер Сероколд — ваш батько. Навіщо?
— Бо це відразу заткнуло б усім роти, чи не так? Якби він був моїм батьком, вони нічого б мені не зробили.
— Так. Але ви звинуватили його в тому, що він — ваш ворог, що він переслідує вас.
— Знаю… — Він потер собі лоба. — Я все переплутав. Іноді я не сприймаю світ таким, яким він є. Усе для мене стає з ніг на голову.
— І ви взяли револьвер у кімнаті містера Волтера Хада?
Едгар здавався здивованим.
— Справді? To я взяв його там?
— Ви не пам'ятаєте, де ви його взяли?
Едгар сказав:
— Я хотів налякати містера Сероколда револьвером, Я погрожував йому. На мене знову напала моя дитяча хвороба.
Інспектор Кері запитав, намагаючись говорити стримано:
— Як ви роздобули револьвер?
— Ви ж самі щойно сказали — я взяв його в кімнаті Волтера.
— А ви пам ятаєте, як ви брали його, тепер?
— Думаю, я взяв його в тій кімнаті. Я ж не міг роздобути його якось інакше чи міг?
— Не знаю, — сказав інспектор Кері. — Може, хтось його вам дав?
Едгар мовчав. Обличчя в нього було бліде й безвиразне.
— То це сталося саме так?
Едгар схвильовано відповів:
— Я не пам'ятаю. Я був такий збуджений. Ходив по саду, огорнутий червоним туманом гніву. Мені здавалося, що люди шпигують і стежать за мною, намагаються зацькувати мене. Навіть ота приємна сива стара дама… Я не можу тепер цього зрозуміти. Певно, я збожеволів. Я не пам'ятаю, де був і що робив протягом половини свого часу.
— Ви не можете не пам'ятати, хто вам сказав, що містер Сероколд ваш батько!
Едгар подивився на нього тим самим безвиразним поглядом.
— Ніхто мені нічого не казав, — промовив він похмуро. — Це просто найшло на мене.
Інспектор Кері зітхнув. Він був незадоволений. Але він зрозумів, що нічого більше сьогодні не доб'ється.
— Надалі контролюйте свою поведіпку — сказав він.
— Так, сер. Я більше ніколи так не робитиму.
Коли Едгар вийшов, інспектор Кері повільно похитав головою.
— Немає нічого гіршого, як працювати з психами!
— А ви вважаєте, що він психічно хворий, сер?
— Набагато менше, ніж я думав. Недоумкуватий, хвалькуватий, брехливий — але в ньому також відчувається якась приємна простота. Я сказав би, легко піддається впливам…
— Ви думаєте, хтось вплинув на нього, щось йому підказав?
— О, так, міс Марпл мала слушність. Ця стара дама — стріляний горобець. А все ж хотілося б мені знати, хто то був. Але він не скаже. Якби ми знали… Ходімо, Лейку, спробуймо зробити детальну реконструкцію подій, які відбувалися в залі.
— Здається, ми все відтворили точно.
Інспектор Кері сидів за фортепіано. Сержант Лейк — на стільці біля вікна, з якого відкривався вид на озеро.
Кері провадив:
— Якщо я напівобернуся на фортепіанному ослінчику й дивитимуся на двері кабінету, я тебе не бачитиму.
Сержант Лейк обережно підвівся й нечутно прошмигнув у двері до бібліотеки.
— Уся ця половина зали була темна. Не погасли лише лампочки біля дверей кабінету. Ні, Лейку, я не бачив, як ти вийшов. Увійшовши до бібліотеки, ти міг вийти через інші двері в коридор — через дві хвилини підійти до Дубових покоїв, застрелити Гульбрандсена й повернутися до бібліотеки, знову сівши на свій стілець біля вікна.
Жінки біля каміна сидять до тебе спинами. Місіс Сероколд сиділа тут — праворуч від каміна, поблизу від дверей кабінету. Усі підтверджують, що вона не підводилася з місця, й лише вона була в усіх перед очима. Міс Марпл сиділа тут. Вона дивилася повз місіс Сероколд на кабінет. Місіс Стріт сиділа ліворуч від каміна — упритул до дверей, які ведуть із зали в коридор, і там дуже темний закутень. Вона могла непоміченою вийти й повернутися непоміченою. Атож, така можливість існує.
Кері несподівано посміхнувся.
— І я міг би вийти. — Він зісковзнув із фортепіанного ослінчика, боком пройшов попід стіною і вийшов у двері. — Єдиною особою, яка могла помітити, що мене немає біля фортепіано, була Джіна Хад. А ти пам'ятаєш, що сказала Джіна про Стівена: «Спочатку він грав на фортепіано, а куди він пішов потім, не знаю».
— То ви думаєіе, що це Стівен?
— Я не знаю, хто то був, — сказав Кері. — То не був ані Едгар Лоусон. ані Льюїс Сероколд, ані місіс Сероколд ані міс Джейн Марпл. Але щодо решти… — він зітхнув. — Мабуть, то був американець. Перегорілі пробки були надто зручними для вбивці — такий збіг малоймовірний. Але ти знаєш, мені, можна сказати, подобається той хлопець. А проте симпатія — не доказ.
Він замислено подивився на ноти, які лежали біля фортепіано.
— Хіндеміт? Хто він? Ніколи не чув про нього. Шостакович! Які чудернацькі прізвища в цих композиторів!
Інспектор підвівся й подивився на старомодний фортепіанний ослінчик. Він підняв його сидіння.
— А ось тут я бачу й твори давнішої музики. Largo Генделя. Етюди Черні. Вони залишилися тут ще від часів старого Гульбрандсена, принаймні, більшість із них. «Я знаю милий сад» — дружина вікарія любила наспівувати цю мелодію, коли я був малим хлопцем…
Зненацька він замовк — з пожовклими аркушами нот у руці. Під ними, на Шопенових «Прелюдіях» лежав маленький автоматичний пістолет.
— Стівен Рестарік! — вигукнув сержант Лейк із нотками торжества в голосі.
— Не роби поквапних висновків, — остеріг його інспектор Кері. — Десять шансів проти одного, що комусь дуже хочеться, аби ми так подумали.