Ерні підкорився, бурмочучи сам до ceбe:
— Що тут тільки коїться, нехай йому біс! Учора порішили старого Гульбрандсена, а тепер з'явився якийсь таємний отруювач. Ви думаєте, це одна й та сама особа? А що ви сказали б, міс, якби я вам сказав, що знаю, хто вкоротив йому віку?
— Ти нічого не можеш знати.
— Чому не можу? А якщо вчора вночі я був у парку й щось бачив?
— Як ти міг бути в парку? Коледж замикають після переклички о сьомій.
— Після переклички… Та я можу бути там, де мені захочеться, міс. Замки для мене ніщо. Я виходжу з Коледжу, коли мені заманеться, й гуляю собі, де завгодно.
Джіна сказала:
— Перестань брехати, Ерні.
— Хто бреше?
— Ти брешеш. Ти брешеш і вихваляєшся тим, чого не робив ніколи.
— Це ви так кажете, міс. Нехай лишень прийдуть копи й запитають мене про те, що я бачив учора вночі.
— І що ж ти там бачив?
— Ага! — сказав Ерні. — То вам би хотілося знати про це, еге ж?
Джіна погрозливо посунула на нього, й він обрав стратегічний відступ. З протилежного кінця театру до Джіни підійшов Стівен. Вони обговорили кілька питань технічного характеру, а потім разом пішли до будинку.
— Усі вони, схоже, знають про бабусю та шоколадки, — сказала Джіна. — Я кажу про хлопців. Звідки вони знають?
— Якийсь місцевий бездротовий телеграф.
— Вони знають навіть про візитівку Алекса. Стівене, чи ж не дурним було покласти візитівку Алекса в посилку, тоді як він сам зібрався їхати сюди?
— Це так, але хто знав, що він зібрався їхати сюди? Він вирішив приїхати несподівано й надіслав телеграму. А посилку тоді вже, мабуть, здали на пошту. І якби він відразу по тому не приїхав, то покласти візитівку в посилку було б доброю думкою, бо він іноді надсилає Керолайн шоколадні цукерки.
Стівен повільно провадив:
— Чого я не можу зрозуміти, то це…
— Чому комусь заманулося отруїти бабусю, — урвала його Джіна. — Я знаю. Це незбагненно! Вона така чудова — і абсолютно всі тут обожнюють її.
Стівен не відповів. Джіна подивилася на нього гострим поглядом.
— Я знаю, що ти думаєш, Стіве!
— Я собі міркую.
— Ти думаєш, що Воллі її не обожнює. Але Воллі нікого неспроможний отруїти. Про це смішно навіть думати.
— Вірна дружина.
— Не кажи нього таким глузливим голосом.
— Я не глузую. Я справді думаю, ти вірна дружина. І я захоплююся твоєю вірністю. Але, моя люба Джіно, це не може тривати довго.
— Про що ти, Стіве?
— Ти чудово розумієш, про що я кажу. Ти й Воллі не підходите одне одному. І тут нічого не вдієш. Він також це знає. Розрив між вами може відбутися в будь-який день. І ви обоє будете набагато щасливішими, коли це станеться.
— Не будь ідіотом, — сказала Джіна.
Стівен засміявся.
— Облиш, було б дурістю із твого боку прикидатися, ніби ви підходите одне одному або що Воллі почувається тут щасливим.
— О, я просто не знаю, що з ним діється, — мало не заплакала Джіна. — Він супиться на мене весь час. Майже не розмовляє зі мною. Я — я не знаю, що мені з ним робити. Чому він не може втішатися тут життям? Колись нам було так добре й так весело разом — усе нас тішило й розважало, — а тепер він здається мені іншою людиною. Чому люди так змінюються?
— А я хіба змінився?
— Ні любий Стіве, ти не змінився. Ти був і залишаєшся Стівом. Пам'ятаєш, як я мала звичку бігати за тобою на вакаціях?
— А я вважав тебе такою причепою — ту жалюгідну малявку Джіну. Але тепер ролі помінялися. Я готовий іти за тобою всюди, куди ти мене покличеш, повір мені, Джіно.
Джіна швидко сказала:
— Який же ти йолоп. — і поквапно провадила: — Як ти думаєш! Ерні бреше? Він сказав мені, що блукав у тумані вчора вночі, й натякнув, що може дещо розповісти про вбивство По-твоєму, це може бути правдою?
— Правдою? Звісно, ні. Ти ж знаєш, як він любить похвалитися. Скаже що завгодно, аби вдати із себе важливу персону.
— О, знаю. Я тільки подумала…
Вони пішли далі мовчки, не розмовляючи.
Призахідне сонце освітлювало західний фасад будинку. Інспектор Кері подивився в тому напрямку.
— Це приблизно те місце, де ви зупинили свій автомобіль учора? — запитав він.
Алекс Рестарік відступив трохи назад, ніби міркуючи.
— Десь тут, — сказав він. — Але точно визначити мені важко, адже вчора висів густий туман. Так я майже певен, це те саме місце.
Інспектор Кері стояв, дивлячись навколо оцінливим поглядом. Вистелена гравієм під'їзна алея робила широкий поворот, і саме в цьому місці за довгим рядом рододендронів ставав видимим західний фасад будинку з його терасою та живоплотами з тисів і сходами, які вели вниз до моріжків. Далі під'їзна алея продовжувала свій широкий поворот, проходячи крізь смугу дерев і скінчуючись широким вигином, якии теж був вимощений гравієм, біля східної сторони будинку.