— Я теж так думав, — сказав Льюїс. — Але я помилявся.
— І Кристіан про це знав? Тоді все зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло? — запитав Льюїс.
— Тоді мені стає зрозумілою його поведінка, — сказала Кері Луїза. — Він поводився дуже дивно, можете мені повірити. Був зовсім не схожий на себе. Він дивився сумним поглядом і, здавалося, хотів щось сказати мені, проте не казав нічого. І він запитав, чи не болить мені серце. І чи все гаразд із моїм здоров'ям. Можливо хотів натякнути мені про щось. Але чому б не сказати все навпростець? Адже набагато простіше сказати все навпростець.
— Він не хотів завдати тобі болю, Керолайн.
— Болю? Але чому… — Її очі здивовано розширились. — Отже, ти віриш у це, Льюїсе? Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся. Запевняю тебе.
Чоловік уникав її погляду.
— Пробач мені, — сказала місіс Сероколд через мить або дві. — Але я неспроможна повірити в усе те, що сталося останнім часом. Едгар, який стріляв у тебе. Джіна й Стівен. Ідіотська коробка з цукерками. Це все неправда.
Ніхто не озвався.
Керолайн Луїза Сероколд зітхнула.
— Мабуть, — сказала вона, — я надто довго жила за межами реальності… Прошу вас обох, залиште мене, мені хочеться побути самій-одній… Я спробую щось зрозуміти.
Міс Марпл спустилася сходами й увійшла до Великої Зали, зустрівши Алекса Рестаріка, який стояв біля великих арочних дверей і підняв руку, ніби хотів привітати її цим урочистим жестом.
— Заходьте, заходьте, — приязним голосом сказав Алекс, ніби це він був володарем Великої Зали. — Я якраз думаю про події минулого вечора.
Льюїс Сероколд, який спустився сходами відразу за міс Марпл, повертаючись із вітальні Кері Луїзи, перетнув Велику Залу й увійшов до свого кабінету, зачинивши за собою двері.
— Ви намагалися реконструювати вбивство? — запитала міс Марпл зі стриманою цікавістю.
— Що? — запитав її Алекс, стрепенувшись і спохмурнівши від несподіванки. Потім обличчя його проясніло: — А, ви про це? — сказав він. — Ні, ні, не зовсім. Я лише подивився на цю історію під зовсім іншим кутом. Я думав про це місце, уявивши його собі театром. Не як реальність, а як її штучне відтворення. Підійдіть-но сюди. Уявіть собі, що перед вами театральна сцена. Освітлення, вхід акторів, вихід акторів. Дійові особи. Звуки за сценою. Усе дуже цікаво. Це не моя ідея. Мені її подав інспектор. Думаю, він людина надто жорстока. Він зробив усе можливе, щоб залякати мене сьогодні вранці.
— І йому це вдалося?
— Я не певен.
Алекс описав експеримент інспектора й хронометрування пересувань та дій засапаного констебля Доджета.
— Час вводить в оману, — сказав він. — Людина думає, що та чи та подія забирає стільки-то часу, але насправді вона його стільки не забирає.
— Це правда, — сказала міс Марпл.
Зображаючи публіку, вона перейшла на інше місце.
Сцена тепер була високою, покритою гобеленом стіною, що зникала в темряві, яка висіла вгорі, з великим фортепіано на задньому плані ліворуч і вікном та сидінням біля вікна на задньому плані праворуч. Дуже близько від вікна були двері в бібліотеку. Ослінчик, який стояв біля фортепіано, був лише за вісім футів від дверей до квадратного передпокою, що виводив до коридору. Два дуже зручні виходи! Публіка, звичайно, могла дуже добре бачити обидва…
А ле вчора увечері тут не було публіки. Тобто ніхто не сидів обличчям до сцени, на яку тепер дивилася міс Марпл. Публіка учора ввечері сиділа, обернута спинами до цієї конкретної сцени.
Скільки часу, міркувала собі міс Марпл, треба було для того, щоб вислизнути з кімнати, пробігти коридором, застрелити містера Гульбрандсена й повернутися назад? Не так багато, як можна було подумати. Час, що вимірюється хвилинами та секундами, справді дуже короткий…
Що мала на увазі Кері Луїза, коли сказала своєму чоловікові: «Отже, ти віриш у це, Льюїсе. Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся».
— Я повинен сказати, що то було дуже глибоке зауваження інспектора, — урвав її роздуми голос Алекса. — Коли він сказав, що сценічні декорації — це щось цілком реальне. Вони виготовлені з дерева й картону, склеєні клеєм і реальні як у своєму пофарбованому, так і в непофарбованому вигляді. Ілюзія, — сказав він, — виникає в очах публіки, що дивиться виставу.
— Так роблять фокусники, — прошепотіла міс Марпл сама до себе. — Вони відводять людям очі, так, здається, кажуть про їхнє вміння.
Увійшов Стівен Рестарік, дещо засапаний.
— Привіт, Алексе, — сказав він. — Ти пам'ятаєш того дрібного щура на ім'я Еpні Грег?