— Як же це було гарно… Пам’ятаєш, як він лягав на канапі, хоча знав, що йому не можна. Але лягав тільки тоді, коли ми сварилися, наче хотів звернути на себе увагу…
— А ще він лягав, коли ти виходила з дому, — додав він задоволено.
— Правда? Лягав? — вона не вірила.
— Я курив у кімнаті, так, одну цигарку за одною, і ти ніколи потім не знала. Курив, пив собі пиво, а Бобик лежав на канапі.
— А ти гадаєш, я не знала, що ти пив? Ясно, що знала. Просто дозволяла тобі. Вдавала, що не знаю. І про цигарки знала, не знала тільки, що він лежав на канапі.
Він раптом підвівся.
— У буфеті є пиво.
— О, що то, то ні, — вона посадила його змахом руки, а він слухняно сів. — На потім.
Він відчув, як на нього накочує хвиля злости.
— На яке потім? Ти що, зовсім тупа? Немає ніякого потім.
Вона, мабуть, не помітила його вибуху, бо спокійно продовжувала:
— Це вона його принесла. Сказала: або я, або собака. Пам'ятаєш?
Він із хвилину мовчав, ображений, аж нарешті задоволено сказав:
— Ти не знала, як повестися і що сказати. Вона подеколи вміла показати характер.
— Чому ти говориш в минулому часі? Думаєш, що щось? Що ти думаєш?
— Дай мені спокій, — він підвівся й пішов у свою кімнату. Зробив шпару між ковдрою і луткою і виглядав назовні. Усюди те саме. На вулицях нікого.
— Заслони негайно, ідіоте скінчений, ти ніколи нічого не навчишся… Хочеш, щоби тобі баньки випалило? — сказала вона, засунувши голову в його кімнату.
— Це мої баньки і моя кімната.
Вона вийшла. Він витягав рибок сачком, зробленим із панчохи. За хвильку мав їх там цілу купку.
Великі очі скалярій дивилися просто в стелю. Йому тремтіли руки, коли їхні маленькі хвости заплутувались у дірках сачка. Викидаючи їх в унітаз, заплющив очі.
— Може, вибухнув вулкан, і це вулканічний пил, який потрапив в атмосферу, — говорила вона з кімнати. — Тому так темно. Тоді не було би ніякого зараження, і можна було би вийти. Так нібито погинули динозаври.
Він щось буркнув.
— Нічого не росло, вони не мали їжі й здихали.
Раптом вони почули брязк розбитої шиби. Обоє завмерли. Він, нахилившись над унітазом, вона біля крісла.
— Що це було? — запитала пошепки.
— Мабуть, не всі сидять удома. Може, грабують нашу крамницю.
— Заберуть усю їжу. Хулігани. Дзвони в поліцію.
Він подивився на неї і постукав себе пальцем по лобі.
— Телефон не працює. — Але усе ж підійшов до дверей на сходову клітку і подивився через вічко. Потім обережно прочинив двері. Чути було голоси, які несла луна поверхами будинку.
— Я піду чого-небудь довідаюсь, — шепнув він їй, але вона схопила його за рукав і скривила лице, прагнучи затримати його цією гримасою.
Він висмикнув руку. Зник у темному прямокутнику дверей. Вона висунула голову назовні й слухала. Потім повернулася до кімнати і почала прибирати зі столу тарілки. Витягнула з банки квашений огірок і швиденько з'їла його. Сіла біля столу і тихенько сиділа, як статуетка. Він повернувся збуджений.
— Я запросив отих знизу, — сказав.
Вона схопилася за голову.
— Ну, й навіщо? Про що ми говоритимемо з ними?
— Вони зараз прийдуть.
Вона почала змітати зі столу окрушки й вигладила скатертину.
— Слава Богу, що газ ще є. Постав воду.
За хвилину гості зашелестіли у передпокої. Почувся тихий стук у відчинені двері. Сусід пропустив жінку вперед. Вони привіталися.
— …ський, — сказав сусід.
— …чик, — відповів господар.
— Стільки років ми живемо під вами і ніколи у вас не були. Добрий день.
— Проходьте, будь ласка. Зачинимо двері, — сказала вона.
Сусіди нерішуче стояли в коридорі, потім погодилися зайти до кімнати. Зайняли обидва місця в кріслах. Якийсь час усі ніяково мовчали.
— Може, вип’ємо кави? — запитала вона, стоячи над ними з рушником у руках.
— Ах, ні, шкода клопоту… — стримував її сусід.
Маленька сусідка сиділа на краєчку крісла. Господар присунув собі стільця і сів біля них.
— Добре було би випити кави. Невідомо, як довго буде газ… Може, це остання кава в нашому житті… — він намагався пожартувати.
— Ах, припини вже, — сказала його дружина неприродно веселим голосом. — Мелену чи розчинну?
— Мелену, якщо можна.
Вона зникла в кухні. Він нетерпляче запитав:
— Чи ви щось знаєте? Що це було? І взагалі.
— Кажуть, що був страшний землетрус, усюди, що ніби зникло пів-Европи, що Голландія вже під водою, що Штати і Японія перестали існувати.