Тим часом сусідка загіпнотизованим, переляканим поглядом вдивлялася в репродукцію, яка зараз лежала перед нею на столі. Їй, напевно, було недобре, бо на чолі в неї виступили крапельки поту. Кави вона не торкнулася.
— Я погано почуваюся, — сказала вона чоловікові. — Може, вже підемо?
Він немов отямився.
— Котра година? — запитав.
— Сьома… — відповіла господиня і, повагавшись, додала: «вечора».
Тоді гості підвелися.
— Гадаю, ми вже підемо. Перший візит не повинен… ох, що це я кажу. Може, завтра заглянете до нас?
Біля дверей, коли попрощалися, прозвучали останні фрази:
— Якби ви чогось довідалися…
— Будемо в контакті.
Обоє вернулися на свої крісла і посідали на своїх старих місцях. Відсунули від себе чужі чашки.
— Навіщо ти їх привів?
Але він не відповів. Зацікавлено переглядав якусь стару газету.
— Сьогодні після новин мав бути фільм…
— Вони були нецікаві. Були такі самі, як ми, перелякані й нудні. Бачив, у якому вона була стані?
Він знову не відповів, тому вона підвелася і поклала альбом на місце.
— Я не боюся, поки не починаю думати, але коли думаю, починаю боятися, — сказала. — Якби хоч той телевізор був. Як називався той фільм?
Він відклав газету і підпер голову. Заплющив очі.
— Не знаю.
— Говори щось.
Він не поворухнувся.
Вона підвелася й знову почала шукати місця, аби молитися. Вклякнула в тому самому місці, що й тоді, з лицем зверненим до завішеного вікна. Він спостерігав за нею з-під примружених повік, крадькома.
— Ангеле Божий… — вона подивилася на нього, а він швиденько заплющив очі. — Ангели Божі, охоронці наші, завжди біля нас стійте. Вранці, увечері, вдень і вночі завжди будьте готові нам помочи…
— До чого ти молишся, до килимків? — тихо запитав він.
— Стережіть і бороніть душ і тіл наших і провадьте нас…
— Немає ні ангелів, ні Бога. Люди постають з пилу і в пил розпадаються.
— …до життя вічного. Амінь.
Вона звелася з підлоги, відрухово обтрусила коліна і повернулася на крісло.
— Я оце подумала, що ангели мають для нас бути кимось таким, як ми для наших собак. Опікуються нами. Знають, що для нас краще. Бобик не знав, що для нього добре. Не хотів ковтати таблеток від глистів… То, може, зараз діється щось подібне… Він нас лікує від глистів.
— Хто? — він розплющив очі.
— Бог.
— Ти хвора на голову.
Вона подивилася на нього зі злістю.
— Який же ти прикрий, який прикрий.
— Я не обманюю себе.
Вона підвелася, зібрала чашки і пішла до кухні.
— Ти маленька зла людина. Слизька змія, — сказала.
Вони сиділи у своїх кріслах майже в темряві. Світилася тільки маленька лампочка в передпокої. На ній була розтягнута, запрана нічна сорочка, на ньому — смугаста піжама. Він приніс маленьку свічку і запалив її на столику. Вона здивовано подивилася на нього, втираючи в руки крем.
— Треба економити електрику, — сказав він змовницьким голосом.
— Завжди, коли ставало темно, мені було якось не по собі. У темряві усе здається гіршим, страшнішим. Потім, уранці, я дивувалася, що так боялася вночі… зараз весь час темно. Ти гадаєш, з нею щось сталося?
— Гадаю, нічого.
У світлі свічки він розкладав три ґатунки таблеток купками і складав їх у коробочку на завтра.
— Кого ми ще кохаємо? — запитала вона по якімсь часі.
Він від здивування застиг з таблетками в пальцях.
— Про кого ми ще можемо непокоїтись?
— Мало тобі? — він повернувся до свого заняття.
Вона закрутила тюбик з кремом і підійшла до вікна.
Потихеньку відсунула краєчок ковдри.
— Їде машина, — раптом вигукнула вона.
Він підхопився з крісла й кинувся до вікна.
— Де? Покажи.
Вони штовхалися біля шпари.
— А я казала тобі, що люди не сидітимуть по домах, що почнуть виходити. Це жорстоко, дозволити, щоби нас так позакривали. Краще одразу померти.
— Я гадаю, що грабуватимуть крамниці. Забиратимуть продукти.
Вона подивилася на нього.
— Ми теж мусимо вийти і щось забрати. Що ми будемо їсти, як це ще потриває?
— А ти подумала, що вже завжди так буде? — запитав він.
Повернувся до столика й позбирав таблетки. Вона віднесла крем у лазничку. Стояли тепер одне напроти одного у коридорі.
— Може, ти би сьогодні прийшов до мене спати? Було би якось безпечніше… — запитала вона.