— …ми цього точно не знаємо. У кожному разі, Фрухт був свідком чогось, щось знав або про щось здогадувався, тому Лу мусив його ліквідувати. Він вдавав, що гойдається, але насправді лише шукав нагоди, щоби нанести удар. Поки ми шукали доказів, він підбіг до Фрухта і вбив його тим самим ножем для розрізування сторінок, що й Ульріку…
— …але боявся докорів совісти, — перебила його Анна-Марі. — Не міг витримати того, що зробив. Тому й пішов від нас. Насправді він шукав можливости для самогубства.
Фонтане зітхнув і сказав, що це справді дуже переконливо. Потім, однак, замість того щоби віддатися настроєві тріумфу, він почав розпитувати їх про зовсім інші речі. Запитав, наприклад, чи знають вони, скільки мають читачів.
— Як це, скільки читачів, — здивувалася Анна-Марі.
— Ви питаєте про тиражі?
Він записував на серветці, поки вони називали йому приблизні цифри.
— Коли книжка є в бібліотеці, її читають кілька осіб, це теж треба взяти до уваги, — Лонгфелло домагався точности.
— Це ж можуть бути сотні тисяч людей, — обізвався комісар і здивовано свиснув. — Чи ви знаєте, що це за люди?
— Переважно це жінки. Жінки більше читають, — Анна-Марі сказала це із задоволенням.
Лонгфелло був у більш філософському настрої.
— У певному смислі вони якось повинні бути схожими на нас. Має існувати певна схожість, інакше ми не розуміли би одні одних. У мене є своя теорія стосовно цього: що читання детективів — це суто терапевтична компенсація. Візьміть до уваги отих, — він кинув оком на листок із розрахунками комісара, — кількасот тисяч читачів. Якби вони не читали детективів, то напевно стали би вбивцями, — він захехекав.
Комісар Фонтане обвів кружечком приблизний результат і зітхнув.
С. неспокійно поворухнулася. Кинула оком на чоловіка — той дрімав перед телевізором. Але ж він зістарівся, подумала.
Анна-Марі непевним кроком рушила нагору. Рукою зробила жест, який казав: «Зараз повернуся». Панна Шацкі дрібними ковточками попивала своє вино. Очі її блищали. Чоловіки розмовляли про сутність письменницької праці. Фонтане задав вічне для авторів питання: звідки ви берете ідеї.
— Я справді не знаю, звідки до мене приходять ідеї. Я просто уважно приглядаюся до дійсности. Фантазія — це другорядна річ, — Лонгфелло говорив так, наче мав перед собою цілу аудиторію. — Дев’яносто відсотків успіху — це працьовитість. Коли я бачу, як люди гайнують час на дурниці, мені просто прикро. Кожен міг би написати роман. Я походжу з родини, де цінували вміння організовувати свій час і творчі зусилля. А передовсім — логічне мислення. Дійсність є значно логічнішою, ніж ми думаємо. Тому…
— Мені треба вийти, — сказала раптом С. — Я переїла. Ота гостра ягнятина пече мені шлунок.
Її чоловік здригнувся, його непритомний погляд пересунувся по ній і знову безпомилково влучив у телевізор. Він кивнув. Вона взулась і сягнула по плащ. Вирішила, однак, що він не буде потрібний, і знову повісила його на вішак. Повернулася за чверть години, може, раніше. Чоловік не змінив пози.
— Легше? — запитав.
— Легше, — відповіла.
— …усе можна з’ясувати раціонально, рано чи пізно, — закінчив Лонгфелло.
Фонтане погодився з ним.
— Інакше я не працював би в поліції. Але ви, однак, маєте визнати, що бувають нерозв'язні справи. У нашому архіві є ціла полиця таких справ.
— Ах, як цікаво! Я б охоче ознайомився як-небудь із такими випадками. Може, з цього виникла би якась книжка.
Комісар почав збиратися до виходу і, коли вже стояв у дверях, обізвався з ваганням:
— Знаєте, я не такий детектив, як у ваших книжках, якщо такі взагалі існують…
— Що ви хочете цим сказати?
— Що в дійсності усе це виглядає інакше. У вас злочин завжди якийсь мізерний, вбогий, зведений до звичайної дії… позбавлений якогось справжнього жаху. У ваших книжках ідеться про те, щоби виявити його мотиви і викрити винуватця, так наче це все залагоджує. Шерега нераціональних подій і дуже раціональне розв’язання. Ви в це вірите? Вас це не розчаровує?
— Розчаровує? Адже йдеться тільки про істину!
— Ба! Що таке істина? — Фонтане потер чоло жестом дитячої безрадности. — Мене більше цікавить механізм — як це все діє. Пізнати механізм.
— Як? — з натиском вигукнув Лонгфелло.
— А якби от не з'ясовувати, а затемнювати? Не спрощувати, а ускладнювати? Що ви на такий спосіб?
— Що ви, чорт забирай, хочете сказати?
— Що, наприклад, раціональні події можна пояснити лише нераціонально…
— Ви мене вражаєте, комісаре, — обізвалася раптом панна Шацкі. — Ви маєте на думці духа Ульріки?