Близько другої, третьої пополудні я брала парасолю й виходила на поквапну прогулянку. Згодом я звикла до дощу. Кружляла буйним парком, його вогкими, слизькими стежками, які балансували десь на урвищах, застиглих над річкою, що текла внизу. Хащі рододендронів, понурі туї, плющ, який обплітав старі стовбури дерев. З-під ніг мені вискакували дикі кролики. Часом нерухоміли в метрі від моїх ніг і дивилися на мене одним оком, упевнені, що я їх не помічу. Низько над головою пролітали літаки до Единбурга. Я могла розпізнати їх барвисті хвости.
Верталася я на чай. Маргарет приносила мені його на таці й ставила на столику перед дверима, завжди з кусочком кексу.
Бачились ми лише увечері, за обідом. Стіл у їдальні накритий на дві особи: я з одного боку столу, вона — з другого.
— Навіщо ви це робите? Навіщо запрошуєте до свого дому чужих людей? — запитала я.
Вона відповіла на другу, непоставлену частину запитання.
— Я зовсім не почуваюся самотньою, — сказала. — У мене тут багато спокою, а ви потребуєте спокою, я вам просто його дарую. От і все.
Тож я й діставала в дарунок довгі вечори, які ніколи не закінчуються, бо там на півночі дні у червні незрівнянно щедріші, ніж у Польщі. Весь час було ясно, коли я лягала спати і коли вставала. Було ясно, коли я часом будилася під ранок, аби неспокійно справдити час на годиннику, встигнути здивуватися йому і спати далі.
Моя лазничка доводила мене до розпачу — незрозумілий винахід окремих кранів для холодної та теплої води доводив до того, що я чулася безрадною. Тому кожне миття голови перетворювалось на купання. Я лежала у ванні, простежуючи монотонний візерунок шпалер, який вводив мене у стан майже медитаційний.
Цей час без властивостей, рівномірно маркований годинами трапез, досконало поділений на частини, втримував мене у собі. Не треба було чогось робити, не траплялося нічого несподіваного, не дзвонили телефони, ніякі листи не виривали мене з цієї дивної споглядальної рівноваги. Усе відбувалося одне за одним, надходило з невблаганною певністю. Ніколи не забракло цукру в цукерничці, не розсипалася сіль, не розлилося вино. Дім був досконалим механізмом, накрученою колись давно музичною скринькою. Уперто й систематично відкривав день за днем, заїдав у тому самому місці, на кранах із водою, аж поки цю дрібну недосконалість я не почала сприймати як частину цілісного порядку. Години мали однакову довжину, хвилини — однакові розміри. Чи ж можна дивуватися, що кожна звістка доходила сюди приглушена відстанню, знебарвлена, нереальна? Була відлунням якихось далеких світів, чимось, що насправді не існує. Будинки старіли тут природним чином, речі благодійно нагромаджувались на горищах, засинали під покривом з пилюки. Достойно жили вікторіанські меблі, середньовічні скрині не сприймали свого існування як особливу подію. Шотландію можна би визнати досконалим витвором фабрик Бога.
Обідали ми зосереджено. Побрязкували старосвітські ножі, виделки. Вона ставила обережні запитання, вивчаючи мене, делікатно відкриваючи простір для визнань, ніколи напряму, ніколи насильно. Це мене в ній захоплювало. Чи їх навчали цього в дитинстві, чи цим, по суті, і є знаменита англійська холодність — давати іншій людині місце для буття, для формування, для усвідомлення крок за кроком, з яким делікатним витвором маєш справу. Отож і я, з певним здивуванням, що теж це вмію, описувала круг неї кола. Коли хотіла її про щось запитати, я подумки старанно перекладала питання англійською мовою, а воно після цього на цілі милі віддалялося від польського оригіналу. Переклад на англійську був, отже, перевертанням бінокля, використанням його так, щоби він не наближував, а віддаляв. Тому розмова справляла мені приємність. Починання речення від «well», яке ставить усе, що говориться, під якийсь вагомий знак питання, релятивізує кожну думку. У цьому «well» в'яне зародок будь-якої революції, розлазиться задум будь-якого маніфесту.
Часом я усвідомлювала, що не паную над своїм тілом. Робила міни, вимахувала руками.
— Твоє обличчя виражає все, — сказала якось вона, спокійно підносячи чашку до губ.
Я сприйняла це не як комплімент, але вперше відчула якийсь обережний вияв симпатії. Її обличчя не виражало нічого.
Вона розпитувала мене про Польщу. Якось після кави, яку, за ритуалом, пили у вітальні, я показала їй на карті, де я живу. Вона дивилася з удаваним зацікавленням — підняті брови, спокійно повторюване «yes, yes» у коли я реферувала їй історичну ситуацію краю. У якомусь раптовому проблискові я здогадалася, що для неї це не мало ніякого значення. Спати вона пішла раніше, сказала, що почувається дуже втомлено.