Самборський підвівся, глянув на цигарки й вирішив вийти з дому. Накинув лиш піджака — погода була гарною. Усталеним маршрутом, подвір'ями й переходами між будинками, вийшов на головну вулицю міста, звернув на площу з костелом і одразу опинився у своїй улюбленій кав'ярні. Дорогою йому вклонилися кілька осіб, серед них пара молодих людей з наплічниками. Вони зупинилися, побачивши його, і ще стояли, коли він з усмішкою відповів на їхнє привітання, минаючи їх. Приємними були такі зустрічі, але й неприємними. Нагадували йому, що він увесь час є самим собою, ніким іншим уже стати не може, що оскільки перед іншими, наприклад, отими молодими людьми з наплічниками, існує ще ціле море можливостей, цілий стос ролей на вибір, великий кошик яєць з несподіванками, вони ще можуть стати, ким тільки захочуть. Він — уже ні. Він уже визначений. Подумав навіть: «скінчений», і щось дуже неприємне ковзнуло тут же поруч. Холодне затхле повітря, як із пивниці. Бувало, що часом він почувався, наче мав прибиту до чола бронзову табличку: «Станіслав Самборський, письменник». Так як і зараз — коли входив до кав'ярні, усі погляди тактовно звернулися в його бік, але тут до нього вже призвичаїлися, тому звичний гомін кав'ярні навіть не поміняв інтенсивности. Він пройшов до буфету, обмінявся з кельнерками вітальними усмішками і сів за столик. Замовив «чорний сніданок»: каву і пачку цигарок — у цей спосіб тих чотирьох на столі вистачить йому до вечора. Знайома кельнерка з власної ініціативи принесла йому дві канапки з його улюбленою яєчною пастою. «Зранку вам потрібно з’їсти щось конкретне». Він не протестував. Сягнув по газету і спокійно читав, маючи відчуття, що перебуває у самій середині світу.
Того він зустрів уже на власній сходовій клітці, перед власними дверима — схилившись над замковою щілиною, той маніпулював із замком. Письменник Самборський протягом цілої великої, товстої, як муха, повної хвилини не міг позбутися здивування. Той-бо на перший погляд здавався знайомим, навіть більш як знайомим — бо було в ньому щось від двійника, гидке й облесливе. Рідке сиве волосся, підстрижене під їжака, землиста шкіра, дрібне тіло в картатому піджаку, добрі, але стоптані вже черевики. Письменник Самборський хотів щось сказати, але замок у цю мить із тріском провернувся, двері відчинилися, і той без слова рушив перший углиб квартири. Схвильований Самборський за ним. Той ігнорував його повністю. Сів за стіл над монографією і з олівцем у руці почав читати. Вправно записував на берегах якісь зауваження, підкреслював цілі речення. З огидою відсунув від себе попільничку, а потім викинув до смітника чотири залишених цигарки. Коли подзвонив телефон, Самборський не встиг навіть підійти. Той-бо впевненим рухом узяв трубку і, розтягаючи слово, сказав у неї: «Тааак?» Слухаючи когось по той бік, зробив зосереджений вираз обличчя, а тоді зморшка на його чолі поглибилася, надаючи усьому обличчю якогось поважнішого, навіть трагічного виразу. Помовчавши, сказав: «Література — це виклик. Тільки вона може окреслити межі екзистенції людини, а з іншого боку, надати їй трансцендентального виміру. Самого життя тут замало. Прошу прислати мені текст для авторизації», і відіслав трубку. Потім підпер чоло рукою і сидів ще якийсь час у мовчанні, аж нарешті став походжати по кімнаті, заклавши руки за спину. У цю мить Самборський його зненавидів.
Дивно було, що той не їв. Пив тільки каву. Потім виявилося, що глушить також горілку. Самборський якось уранці побачив його в своїй кав’ярні, як той сидів пополудні за його столиком, оточений молодими людьми, які вдивлялися в нього, як в образ. Самборський зупинився на вулиці й оглядав це видовище через велику шибу. Той про щось розповідав, вимальовуючи руками в повітрі якісь невизначені фігури. Морщив чоло, замовкав на хвильку, щоби в задумі, знаним звідкись Самборському жестом потерти підборіддя. Потім знову піднімав палець, як вихователька в дитячому садку, і продовжував віщати. Звичайно, Самборському в першу мить захотілося увійти туди й вчинити скандал: що це його столик, його знайомі студенти, а й навіть, так, тепер він упізнав, його жест потирання підборіддя. І він уже, власне кажучи, рушив до дверей, розхвилювавшись від обурення, але тоді побачив, як той із розмахом, трохи театрально підносить до губ сотку горілки й випиває одним духом. Очі студентів робляться круглими від захвату, а той, навіть не закусуючи, править далі. Письменник Самборський майже ніколи не пив горілки, не тому, що не хотів — о, це йому дуже подобалося, — а тому, що не міг. У країні, де всі п’ють, як на заріз, він був вродженим абстинентом. Від сотки, випитої до дна, його вивертало. «П’яниця», буркнув він під ніс, але, властиво, проковтнув із цим словом гіркий смак захвату. Глибоко схвильований, він проминув свою кав’ярню і пішов далі. Там був маленький бар, колись — у кращі часи — молочний, а тепер перетворений на пивну; там він присів у кутку, замовив мале пиво і закурив. Приглядався до якихось коротко стрижених, обвішаних ланцюжками хлопців, які, нахилившись один до одного, тихо про щось розмовляли. Темносмаглява від солярію кельнерка зі знудженим виразом обличчя читала якийсь барвистий часопис. З радіо лунала простенька, ритмічна музичка, у якій приємною фразою повторювалися слова: «Своячка, своячка, не грай зі мною в квачика». Самборському зробилося приємно. Він втулився в зручний кут наріжного сидіння, закурив цигарку і разом із кільцями почав випускати справжні, закінчені речення. Спокійно записував їх на серветці.